История создания АЛБ "Буджак" - историческая справка  Международные связи АЛБ - благодарность Императора Японии
Гимн Белгорода-Днестровского -  один из символов города

Сегодня - Sunday 19 November -  Всемирный день памяти жертв дорожно-транспортных происшествий. Международный мужской день. День ракетных войск и артиллерии в России. День работника стекольной промышленности России. День ракетных войск и артиллерии в Беларуси. День работников сельского хозяйства и перерабатывающей промышленности агропромышленного комплекса в Беларуси. День работников сельского хозяйства в Республике Казахстан. День работников сельского хозяйства Украины. Всемирный день туалета. День народной скорби в Германии. Международный фестиваль конопли «Чаша каннабиса». 19 ноября в народном календаре Павел Ледостав. 1190 Основан Тевтонский орден. 1765 В Польше открылся первый драматический театр. 1819 Открылся музей Прадо в Мадриде. 1824 Произошло крупнейшее в истории Санкт-Петербурга наводнение. Начало контрнаступления Советских войск под Сталинградом (начало Сталинградской операции). 

Наши авторы




 

Александр Чебан - молодой талантливый автор, мастерски пишет прозу на украинском языке, делает пробы и в поэзии.  Член АЛБ "Буджак".

Победитель I-го литературного конкурса "Бессарабская лира" 2009

 

      Олександр Чебан -  приємно здивував. Останні роки чомусь забули, що літературна українська мова це полтаво-київський діалект, той самий, який запровадили Шевченко, Котляревський, яким блискуче користувались Нечуй-Левицький, Остап Вишня, який ми – післявоєнне покоління вивчали в школах.   

     Так ось проза Чебана викликає як раз такі асоціації.

      Ніяких полонізмів, усіх цих руллерів, роллерів, бімперів, швагерів та прем`єрок. Добряча, добірна, правильна класична українська мова, великий словарний запас, синтаксис без витребеньок і викеденьок.   

      Теми: люди, городи, роботи на землі, думки в голові їхні, цих людей. Все перетикало з одного в друге. Було ясним, точним: ледар є ледар, шукач вкладів, і метаморфози з ним, - теж понятні. Як раз те, що завжди хоче мати читач, а він бажає щоб письменник  ясно і цікаво доніс до читача свою думку про ту або іншу колізію, явище характерне в нашому житті. Доробок у Чебана по мові заслуговує на припущення, що це не каприз, не випадковість. Людина в свої 25-27 років вже обрала один із шляхів наповнення свого життя  служінням людям. Я радий за Чебана, хоч дорога непроста, покручена, вимагає великих зусиль, але вельми, по великому рахунку, душевно корисна, приємна, як для літератора так і для читача. Не збочуй ся Олександре, не кидай, - а час і люди дадуть свою оцінку твоїй праці і здібностям. Хист треба розвивати, а не душити неробством.

                     Марк Сухопаров. Член журі конкурсу „Бессарабська ліра”.

 


твори письменика:

 

 


        

          Камінь і море


 Ніч нечутно стояла над морем,
І тихенько світились вогні.
Стиха сяяли скрадливі зорі,
 Мовчки місяць завмер в вишині.

 І лиш море тривожне не спало –
 Метушилось в тісній ложбині,
 З прибережним камінням змагалось,
Що лисніло в пінистій слині.

 З гуркітливим ревучим розгоном
 Били хвилі в покірний граніт
І з шипінням гадючим синхронно
 Розтавали, скорившись самі.

Місяць хвилям стелив срібну стежку
 Так байдуже, мов старий двірник.
 Без підмоги каміняччю терпко,
 Бо он берег високий принишк…

 

І сріблясто бурлилося море,
Грало м’язами в дикій красі.
 А каміння терпіло це горе,
 Мов подвижник в життєвій борні.

 


 

                                         ПОВЕРНУТИСЯ В НЕБО  

                                                          (оповідання)

 

      Легкий осiннiй туман огортав ледве видний в свiтанковiй iмлi аеродром. Небо поволі починало голубiти, i на його розгорнутому синьому полотнi стали помiтнi сiрi клякси безформних хмар, що брудними патьоками розтiкалися по небеснiй стелi, марно намагаючись закарбувати на днi космiчно чахлi охайнi вiзерунки. Парашутисти здiйснювали останнi приготування, раз по раз занепокоєно позираючи на трохи порожевілу огрядну хмару, яка поволi насувалася зi сходу на світліючий небосхил. Тривожить та хмара, бо  неквапне повзання свiдчить, що там, у захмарних високостях. невгамовноо циркулюють невгамовнi повiтрянi потоки, якi заважатимуть парашутистам. На землi ніщо не вказує на небеснi буремні вiтри. Тихо тут, солодкi пута заспаної ночi все ще огортають покритi пухнастою ковдрою легкого туману поля та непорушні лiсосмуги вдалинi, що барвистими нитками обрамлюють широкi клаптi степових просторів. Завмерли i поодинокi дерева бiля аеродрому, тiльки легкий шурхiт порушує німу тишу. Здасться, що хтось забрався угиб порiдiлих крон i порпасться там усерединi. Чи то птахи нишпорять серед пожовклого листя, чи то вiтер грається складками барвистих осінніх шат... Але в принишклих  кронах нема нi птахiв, якi ще додивляються останнi сни, ні вiтру, який ще гуляє аж пiд куполом небосхилу, не знаходячи розваги сонній землі. Легкий шурхiт викликас повiльне опадання розмальованих осiнню листочкiв, якi один за одним покидають крону дерева i, похитуючись, поволi опускаються на землю, точнiсiнько як продовгуватi куполи спортивних парашутiв. Знехотя вiдiрвавшись вiд рiдної гiлки. приреченi листочки ще трохи кружляють, немов намагаючись відтянути час свого падiння, торкаються заокругленими краями iнших листочкiв, немов роблячи прощальне рукостискання зi старими товаришами, а потiм м’яко лягають на пухнастий барвистий килим, витканий вже ранiше опалим листом, що ще дихас свiжою яскравiстю барв. зберiгає життєдайнi соки i заокругленими краями все ще пнеться в гору сврючи складки на тому барвистому килимi. Тiльки скоро перетвориться той скинутий на землю лист у пожовкле смiття пiд ногами. Листопад...
    Молодий сержант повiтрянодесантних вiйськ Василь Мельников думав, що цей парашутний стрибок, мабуть, стане останнiм у цьому роцi... Стоп, звiдки в голові вириннуло слово „остаiннiй”? Це заборонене слово для десантникiв i всiх тих, хто звик мати справу зi смертельним ризиком. Одначе, треба все одно зберiгати спокiй, i, щоб його не порушували темнi думки, парашутисти говорять про крайнiй стрибок у цьому році. Забути про слово „остаiннiй”! І молодший сержант одразу забувас. Для нього це не перший стрибок, i деяке хвилювання вiн вiдчувас не за себе, а за свого пiдопічного-початківця, який сьогоднi вперше стрибає зi спортивним парашутом. Василь сьогодні виконує роль його iнструктора, i стрибне разом iз цим початкiвцем.
   Початкiвець явно схвильований. Василь дивиться на нього з поблажливою посмiшкою i згадує свiй перший парашутний стрибок, коли було страшно навіть пiдiйти до лiтака, бо здавався він крилатим чудовиськом, який поглинас парашутистiв у своему металевому черевi, щоб потiм виплюнути їх у захмарних високостях...
    Крилате чудовисько уже борознило небеснi простори. Василь сидiв поряд iз блiдим початкiвцем i, дивлячись на його перелякане обличчя, згадував почутi вiд офiцерiв слова про те, що в нинiшнiй армiї немас молодих бiйцiв, здатних на подвиги i героїчнi вчинки...
    За вiкном широченною скатертиною розкинулись побурiлi поля, а лiнiї обрiю розбiгалися все далi, вершечки степових трав уже не можна було розрiзнити, i вони зливались у суцiльне буре мiсиво, далi виднiлись чорнi скиби переораних полiв. Широкогрудий степ був пiдперезаний темно-синьою асфальтованою дорогою, поцяткованою бiлими вкрапленнями дорожньої розмiтки. Лiтак злiтав все вище, i в той час, як земля все ще була огорнута сiрою iмлою, тут, у вишинi, вже загорявся новий день. На сходi ще невидиме з-за обрiю сонце бризнуло слiпучим сяйвом перших променiв, рожевi прожектори яких снували по свiтло-блакитному небосхилу. Раптом яскравi барви десь зникли, i лiтак огорнув молочно-бiлий туман. Та ось лiтак винирнув з-нiд хмари, тої самої огрядної хмари, яка поволi повзла зi сходу i непокоїла парашутистiв. Однак тепер хмари вже внизу, i тепер перед очима простягнувся лише безмежний блакитний простiр, пронизаний сонячним сяйвом. Крiзь сизе сито хмар бовванiла вдалинi земля, i розкиданнi по нiй лiсосмуги здавались строем дрiбненьких мурах. Розмитi висотою краевиди лякали своєю жахливою далекiстю.
    Ось нарештi лiтак досяг потрiбної висоти 4000 м. Парашутисти почали один за одним зникати в безоднi. У пiдопiчного Василя затремтiли ноги. Василь зневажливо поглянув на переляканого початкiвця, однак враз сам згадав свiй перший стрибок, ту болісну мить бiля обрiзу дверей. коли підкошуються занiмілі вiд страху ноги, коли похитування i тремтіння лiтака взагалi розбалансовує твою рівновагу, а захмарна висота просто таки стискає тебе, вона, паче кiлометровий спис, пронизус сполохане серце... Василь дружньо поплескав початкiвця по плечу i, перемагаючи натужне ревiння мотору, крикнув йому: „Не бiйся, я буду поруч! Ти ще побачиш, наскiльки це прекрасно - летiти!”
   Нарештi вони пiдходять до обрiзу дверей, ставлять бiля краю безоднi праву ногу, вiдштовхуються лiвою... Минає неприемна мить стояння над рухливою прiрвою... Та ось вони нарештi вирвались iз нутрощiв крилатого чудовиська, свiжий потiк повiтря вiйнув їм в лице. Почалися хвилини їх вiльного падiння. Вони лежали пластом на повiтряному потоцi i так животом вниз стрiмко летiли до далекої землi. Розгонистий вiтер, голосно прицмокуючи, цiлував їх розпашiлi обличчя, надував бадьорою свiжiстiо їх костюми. iграшковi предмети на землi злегка похитувались, немов на гойдалцi. Вони летiли поруч. Василь пiдплив у повiтрi до початкiвця, i вони взялись за руки для забави. Блiде лице початкiвця ще зберiгало рештки страху, змiшаного з невимовним захватом. Вiн також спробував поплавати в повiтрi, заливаючись щасливим реготом. Поводить себе як дитина, подумалось Василевi. Цей початкiвець ще не навчився насолоджуватись вiльним падiнням, як справжнiй гурман.
    Вони стрiмко пролетiли крiзь сизий туман огрядної хмари без особливих пригод. Всi страхи щодо цiеї хмари були марнi, подумалось Василевi. бризки залили пiвнеба, сонячнi променi пронизували кожен атом кришталево-чистого повiтря, саме сонце вже викотилось з-за обрiю, i його круглий багряний вид почав розпливатися у широкiй слiпучiй усмiшцi. Земля вже заблищала вiд сонцесяйного щастя, бурi степи пiд ногами засвiтились золотистим сяйвом, а похмура чорнота зораних полiв удалинi змiнилась лискучим блиском. Мурашинi шеренги лiсосмуг, iграшковi села вдалинi, поясок дороги i стрiчечка рiчки - всi цi маленькi предмети своїм незвичним виглядом наповнювали душу радiсним пiзнанням чогось незвiдано нового. А он як на долонi простяглися заобрiйнi свiти, невидимi iз землi, скутої жорсткими рамками вузького горизонту. Тепер лiнiя обрію втекла кудись далеко-далеко, i недавно прихованi за тою загадковою лiнiєю краєвиди тепер покiрно простелились пiд ногами.
     Та ось iграшковi об’екти внизу усе зростаютъ i зростають, обрiй знову стягує свое щiльне кiльце, земля стрiмко наближасться. Василь поглянув на висотомiр на своїй руцi. Скоро вже критична висота, коли треба смикати за кiльце. Василь намацус металеву ручку на грудях i готується рвучко смикнути. Але враз його увагу привернув пiдопiчний. Чому цей початкiвець до сих пiр не розкрив свiй парашут? Невже вiн забув, як користуватись висотомiром? Вiн взагалi пам’ятає що у нього є такий прилад? Василь гпiвно гукає початкiвцю, знаючи, що той почує його вимогу, бо в небi чути не гiрше, нiж на землi. У вiдповiдь лунас якесь перелякане белькотання. Василь придивляється до початкiвця, який метушливо махає руками. Чому ж вiн не смикає за кiльце? Зненацька на сонцi зловiсно блиснула металева ручка, яка мертво звисала з правицi початкiвця. Отже, вiн просто вирвав це кiльце, але парашут чомусь не розкрився... Безпорадно борсається початкiвець в передсмертнiй агонiї, для нього перший стрибок стае по-справжньому останнiм... Така, видно, його доля... Рука молодшого сержанта знову тягнеться до кiльця, i тут його мозок пронизус, наче електричний струм, вiдчуття жаху i сорому. Як вiн зможе дивитись пiд час плавного польоту з парашутом на розпластане тiло, що каменем врiзається в землю? Як тодi вiн iнструктор, вiдповiдатиме за пiдопiчного? Блискавкою пронеслись у його головi цi думки, чи вiрнiше, якiсь неоформленi макети спраiжньої думки. Часу на роздуми не було, i Василь i сам не знав, як так сталося, що рука вiдiрвалася вiд кiльця i почала активно гребти у напрямку нещасного початкiвця.
       Нестерпно повiльно продирасться Василь крiзь повiтрянi хвилi, i тепер лише одна думка пульсує в головi: скорiше, скорiше, скорiше! Нарештi вiн пiдiбрався до початкiвця, той уже не рухався i не борсався. Невже у нього стався розрив серця вiд нестерпного жаху? Василь пильно вдивляється в застигле блiде обличчя щосили кричить: «Гей!». Склянi невидющi очi, втупленi у висотомiр на руцi, що вiдраховував останнi метри життя, враз оживилися. Початкiвець поглянув на Василя змученим поглядом, в якому крiзь морок безнадiї прокльовувалось жалiбне благання. Той погляд враз засвiтився несмiливою, але упертою вiрою, вiрою в безмежнi можливостi молодшого сержанта, який здавався початкiвцевi всемогутнiм чарiвником i всевладним чудотворцем. Василевi стало не по собi вiд такого безмежного довiр’я, i зрадливий голос всерединi волав чимдужче: «Покинь цього невдаху, смикай кiльце, поки не пiзно!» Але руки не слухались голови, i Василь схопився за парашутний ранець початкiвця.
    Вiтер розлючено свистiв у вухах, шалена швидкiсть польоту заважала зосередитись, а земля стрiмко наближалась, iграшковi предмети з жахливою швидкiстю росли, i буре рядно степу невблаганно падало на них. Свiт перевернувся догори дном. Пальцi Василя гарячково намагались видобути назовнi синю тканину парашута, а в головi нахабно стукотiла думка: «Ти не розкриєш цей парашут! Думай про себе!». Пальці нарештi намацали парашутне полотно, але воно нiяк не хотiло виходити назовнi... невже це все? Земля набiгала, предмети росли, буре рядно вже от-от накриє з головою. Пальцi смикали тканину, а тiла стрiмко летiли вниз. Нiчого не виходить. Змучений погляд початкiвця знову звертасться на Василя, i в тому поглядi було стiльки смутку i розчарування у всемогутностi молодшого сержанта... Скажений лет i змучений погляд страшенно заважали. Але Василь робить ще одну спробу зосередитись. Зараз треба потягнути на себе парашут... Якiсь сплутанi нитки заважають тягти, напевно через них парашут i не розкрився... Василь рвучко розривас тi нитки. Долi секунди спливають, як вiчнiсть i Василь дивується, чому вони ще досi не розбились. Парашут все не розкривається. Василь ще раз смикас тканину i... синє полотно з радiсним лопотiнням виривасться на волю. Прямокутний купол велично височiє над головою. Вдалося!
      У Василя промайнула думка: приземлитись, тримаючись за иочаткiвця. на одному парашутi. Однак, в такому разi початкiвець зламає собi ноги. Василь відкидає думку i стрiмко вiдлiтає убiк, щоб мати можливiсть розкрити свiй парашут. Вгорi майорить синiй листок на тлi синього неба, пронизаного бiлими жилками легких хмаринок i заляпаною уже iз захiдного краю сiрою плямою тої огрядної хмарини, що виповзла з-за обрiю удосвiта. А знизу стрiмко набiгала земля, i з суцiльного бурого мiсива враз вискочили вершечки трав. Земля занадто близько, але ж невже вiн не встигне розкрити свiй парашут? Рука рвучко рве холодне металеве кiльце, ноги трохи згинаються, щоб витримати зiткнення iз землею... Ні, вiн не може померти! Думки пронизують мозок яскравими слiпучими блискавицями. «Буду жити!», встигає подумати за соту секунди. Крiзь шум вiтру у вухах долинає шелест трав пiд ногами i шурхiт тканини парашута, що почав розпускатися... «Все добре!», устиг ще подумати перед приземленням i ще раз здивуватись, як тi думки так швидко встигають пролетiти пiд час такого скаженного польоту...
    Вiн повернувся в небо, а те, що згодилась прийняти у свої жорсткi обійми неласкава до нього земля, накрив безживним саваном пом’ятий парашут, який розкрився заладто пiзно, i так i не встиг наповнитись рятiвною хвилею повiтря. Згори плавно сповзав врятований парашутист, а огрядна хмара зникала за обрiєм...
     Звання Героя Украни цьому лицарю неба було присвоєне посмертно...

                                                 

                                               О. Чебан.

                                         Оповідання з творів наданих на конкурс "Бессарабська ліра"

 


        

 
 


логотип© alb-budjak