МОВОБОРЦІ

        Гаряче липневе сонце підбилося ще на надто високо, але воно вже досить дошкульно пекло голови мітингарів, що намагалися сховатися в нетривкому затінку партійних наметів. Втім, небагатьом щасливчикам вдалося насолодитися тим затінком: переважна більшість учасників мітингу стовбичили тісними рядами просто на розпеченій бетонній площі перед масивною спорудою обладміністрації.
       На майдані гучно грала музика, виконавці з великих магнітофонів весело співали про любов до вітчизни і партії. Виступи політиків ще не розпочалися – промовці ще десь прогулювалися у прохолодних залах адміністрації, і тільки ведучий мітингу, молодий парубок років двадцяти п’яти, закутий у гарячу оболонку ділового костюму, який на такій спеці, мабуть, було носити не легше, ніж лицарські металеві обладунки, стояв на сходах, що мали імпровізувати сцену для виступаючих, і про щось заклопотано перемовлявся з огрядним лисим дядьком в спітнілій сорочці з коротким рукавом і краваткою великого розміру. Між тим прості мітингарі, здебільшого молоденькі студенти і студентки з гуртожитків, знічев’я переминалися з ноги на ногу на гарячій площі та раз по раз бігали пити воду, яка була завбачливо заготовлена організаторами мітингу і поставлена у затінок під чепурні ялини, що стояли довкруг адміністрації.
       Сонце припікало все дужче, і розігріті повітряні маси, що зненацька втрачали свою вагу, приходили в рух, від чого раз по раз зривався вітерець. Той сухий гарячий вітер не надто полегшував страждання від спеки, зате доставляв мітингарям чимало клопотів, бо він напинав полотняні стінки партійних наметів, мов вітрила, і ті весь час поривалися кудись летіти, перекидалися, переміщалися, неначе хотіли внести у цю кволу демонстрацію елемент революційного хаосу. Натомість тим мітингарям, що були поставлені чергувати біля наметів, доводилося постійно приборкувати їх і знову з’єднувати понівечені вітром каркаси. Тільки державний стяг на даху адміністрації, здавалось, радів появі вітру і привітно лопотів про щось із ним, а високі тополі поодалік збуджено кивали одна одній, начебто про щось жваво гомоніли.
       Тим часом нав’язливо гучна музика нарешті стихла, і до мікрофону на сходах підійшов парубок в діловому костюмі. Позад нього вишикувалися пузатою шеренгою солідні депутати облради зі статечними лисинами, а їх не в міру повні животи ховалися під широкими краватками.
       - Друзі, - звернувся молодик до стомленого натовпу. – Ми сьогодні зібралися тут, щоб захистити наше право на рідну мову. Сьогодні президент підписав закон, який гарантує нам право думати, говорити і любити на нашій мові. А для нас, одеситів, рідною є російська мова. Правильно я кажу?!
        - Та-а-к! – ахнула юрба у відповідь. 
  Між рядами мітингувальників ходили пронирливі партійні активісти молодого віку, які докірливим тоном казали студентам:
        - Голосніше кричіть! Зараз будуть виступати депутати – кричіть!  
       Тим часом стоячи у самій гущі юрби, можна було чути, як у відповідь на начебто риторичне запитання ведучого про рідну російську мову лунають фрази «Йес!», «Йаволь!». Знуджені студенти коверкаючи слова, говорили ще якісь ламані англійські та німецькі фрази, щоб знічев’я хоч трохи розважити себе кепкуванням над змістом промов  виступаючих. Взагалі-то їх іронічний настрій був цілком зрозумілий: більшість із них не були ніякими одеситами, і на російській розмовляли не набагато краще, ніж на англійській. А в цілому усім їм вочевидь було глибоко все одно, хто на якій мові розмовляє, і думали вони у ці хвилини затяжного зібрання насамперед про те, коли ж їм видадуть обіцяну грошову винагороду за участь у мітингу.
        Тим часом на імпровізованій сцені, тобто на сходах перед входом в обладміністрацію, уже виступали один за одним із полум’яними промовами солідні депутати. Говорили вони речі доволі нудні, особливо для молодих вух, як от наприклад те, що прийняття мовного закону доводить, що партія виконує свої передвиборчі обіцянки, хоча при цьому звісно ж замовчувалося про невиконання інших, більш насущних обіцянок про покращення життя вже сьогодні.
        Депутати скінчили виступати, і слово знову взяв ведучий. Тепер він стояв зі жмутом паперу, який він назвав проектом резолюції жителів Одеси щодо закону про мови. Якусь хвилину він читав цей проект, в якому від імені усіх одеситів говорилося про підтримку мовного закону, а потім надірваним від крику голосом запитав юрбу:
        - Друзі, ви підтримуєте цей проект резолюції?!
        - Та-а-а-к! – зітхнула юрба. – Та-а-к! – повторила вона енергійніше, під’юджувана партійними наглядачами в натовпі.
   Ведучий хрипло заговорив, імітуючи пафосність:
        - Друзі, сьогодні ми прийняли історичну резолюцію. І зараз наші шановні депутати ідуть в сесійну залу, - тим часом огрядні постаті позад нього справді заколивалися і неквапно посунули у манливу прохолоду просторого вестибюлю адміністрації. – Наші депутати ідуть в сесійну залу, щоб виконати вашу волю, друзі. Сьогодні вони проголосують за прийняту нами резолюцію щодо…
        - Так, кому треба іти, може іти, - діловито роздавали вказівки пронирливі партійні наглядачі серед юрби. – Хто бажає, може залишитись ще на дві години, поки не скінчиться засідання облради, на якому приймуть нашу резолюцію. За це вам заплатять ще 50 гривень. Стояти можна під наметами, тут на сонці паритись необов’язково. Тільки не відходьте далеко, щоб вас було видно!
        Тим часом ведучий завершував свою схвильовану тираду:
      -  Друзі, сьогодні ми відстояли наше право на рідну мову! Ми довели тим фашистам і націоналістам, які намагаються забрати у нас це право, що нас більше! Ви всі знаєте, що вчора націоналісти організували на цьому майдані незаконну акцію, вони тут… хуліганили і творили всілякі безчинства, це просто неподобство! Тому я вас прошу, друзі, залишитись на майдані ще трошки, щоб наші депутати змогли спокійно прийняти схвалену нами резолюцію, щоб не було провокацій і нових хуліганств від націоналістів! 
       Слово «хуліганили» прозвучало у вустах ведучого якось не зовсім впевнено. Йому довелося якусь хвильку подумати, перш ніж сказати це слово, хоча навряд чи воно точно передало суть вчорашніх дій так званих фашистів. Бо пригадавши купку ентузіастів, які з саморобними плакатами несміливо юрмилися під дверима адміністрації напередодні, можна було лише усміхнутися, коли цих стареньких дідусиків і бабусь назвали сьогодні хуліганами. Втім, засуджувати ведучого навряд чи треба: не його вина, що він народився у такій країні, де йому не можна нічим іншим заробити на хліб насущний, окрім як виголошенням промов на таких кумедних мітингах-фарсах. Говорячи про хуліганство з боку партій-політичних опонентів, він насправді думав про те, чи дадуть йому хулігани-начальники з його власної партії обіцяну премію за мітинг, чи не винесуть вони догану за пасивність мітингувальників, за жвавий настрій яких відповідає і він, старший над наглядачами в юрбі.
       А тим часом трохи поодалік стояв ланцюжок тих, кого щойно величали хуліганами. Серед них знову були літні люди, але більшість було молодих, хоча слово «більшість», мабуть, не зовсім доречно звучить – їх було від сили душ кільканадцять. Ось стоять ще зовсім юні студенточки, на їх обличчях острах, вони напевне не виключають того, що зараз барвистий майдан заворушиться, і велика юрба посуне просто на них. В руках у них саморобні транспаранти, де різнокольоровими шкільними олівцями охайно виведені майже дитячим почерком заклики берегти рідну мову, якою для цих демонстрантів є українська. Вони нічого не вигукували, не приймали ніяких резолюцій, вони просто стояли з транспарантами на краю тротуару і неспокійними наляканими очима поглядали на перехожих. Вони стояли тут як німий докір політичним махінаціям, що затівалися поряд на площі. На хуліганів вони якось були не схожі…

        Через півтора року після того скромного невиразного мітингу країну охопила така вакханалія буремних масових заворушень, що те мовчазне липневе протистояння проплаченого натовпу і кільканадцяти ентузіастів-борців за мову (назвемо і тих, і інших мовоборцями, дарма, що такого слова немає у словниках) може показатися дитячою забавою, про яку і згадувати навряд чи й треба. Та тільки як тоді, так і тепер це не затихаюче протистояння мовоборців, поряд з іншими безглуздими конфліктами, багатьох людей, особливо молодих і здібних, змушує замислитись над питанням: а чи не краще спробувати покинути ці неспокійні краї слов’янських мов і вчити прагматичну англійську мову?

                                                          Опубліковано - Літературний альманах "Буджацький літератор" 2015