История создания АЛБ "Буджак" - историческая справка  Международные связи АЛБ - благодарность Императора Японии
Гимн Белгорода-Днестровского -  один из символов города

Сегодня - Thuesday 24 October -    День подразделений специального назначения Вооруженных Сил России. День Организации Объединенных Наций. Всемирный день информации о развитии. День дипломатического работника Кыргызстана. День работников стандартизации и метрологии Кыргызстана. Неделя разоружения. День святого Рафаила в Кордове. 24 октября в народном календаре Филиппова канитель. 1648 Заключен Вестфальский мир. 1897 В России проведен первый официально зафиксированный футбольный матч. 1935 На Спасской башне Московского Кремля установлена первая пятиконечная звезда. 1939 Впервые поступили в продажу нейлоновые чулки, создав ажиотажный спрос среди покупательниц. 1950 В СССР создан армейский спецназ. 

Александр Чебан


  

 

              Казка про чарівну рукавицю

                         

                Жив-був колись в одному селі чоловік. Був він зовсім невдатний до сільської роботи, тож збіднів так, що жодна дівчина з округи не хотіла йти за нього заміж. От одного дня прийшов він до своїх старих батьків і мовив їм:

  • Набридло мені розводити злидні. Піду  у широкий світ шукати свою долю.

Батьки поблагословили його, стара мати спекла йому паляницю в дорогу, батько вистругав палицю, і з тим бідар і вирушив у широкий світ.

                От забрів він аж у землі сусіднього королівства та й почвалав від села до села, даремно шукаючи хоч невеличкого заробітку. Вже й зневірився він знайти свою долю. Аж якось трапилася з ним така оказія. Йдучи передобідньої пори полем, де саме метушилися селяни, він натрапив на трьох братів, які не працювали, а билися. Бідняк підійшов до них і запитав:

  • Чого ви б’єтеся?
  • Ми не можемо розділити батькову спадщину, - відповіли брати. – Вітець наш щойно вмер, і залишив нам у спадок всього три речі – чоботи-скороходи, шапку-невидимку і чарівну рукавицю, - і брати показали на рядно неподалік від них, на якому лежали названі ними чудесні предмети. – Ми не можемо дійти згоди, що кому має належати. Може ти, добрий чоловіче, нас розсудиш?
  • Добре, - погодився бідняк. – Я вже придумав, як вас розсудити. Той із вас, хто найшвидше принесе мені буханку хліба і пляшку квасу, отримає усі три речі.

Брати, почувши це, як зірвалися з місця, що тільки курява за ними закурілася. Усі троє побігли до крамниці, що знаходилася у селі за кілька верст від того місця.

Аж ось мчаться брати, кожен тримає по паляниці і великій банці квасу. І так рівно усі троє бігли, що годі було й розібрати, хто ж з них трьох прибіг перший.

  • Я перший! – вигукнув старший.
  • Ні, це я перший! – в один голос гукнули середульший і молодший брати.
  • Чоловіче добрий, ти наш суддя, тож і визнач, хто з нас був перший! – заволали усі троє братів.

Бідняк тим часом запхав собі в торбу усі три принесені братами паляниці та три банки квасу. Подивившись на розпашілих братів, він похитав головою і промовив неквапно:

  • Ви всі троє прибігли одночасно. Тож доведеться мені вигадати для вас нове завдання. Хто із вас наздожене мене, той і стане господарем усіх трьох чарівних речей.

А сам він у той час, поки брати бігали за хлібом і квасом, уже устиг нарядитися у чоботи-скороходи та прибрати до рук шапку-невидимку і чарівну рукавицю. Тож поки брати відхекувалися та розшолопували, що то за нове завдання для них вигадане, він нап’ялив на себе шапку-невидимку, зробив крок у чудодійних скороходах, і тільки й бачили його брати! Молодики ще трохи постояли, віддихуючись, почухали потилиці та й пішли до своїх городів копати картоплю.

За якусь хвилину бідняк був уже за сто верст від того місця. От зайшов він у якийсь ліс і сів собі на галявині перекусити забраними у братів паляницями. Наївшись вдосталь пахучого хліба та напившись прохолодного квасу, чоловік став розглядати придбані ним речі.

  • Ну з чоботами-скороходами і шапкою-невидимкою усе ясно, - мовив він сам до себе. – А от що це за рукавиця чудесна така?

Він одяг рукавицю на праву руку. Рукавиця була зшита з густої бавовни, і рука в ній нагадувала волохату лапу. Він покрутив у себе перед носом тією волохатістю, але нічого чудесного не відбувалося.

Аж раптом бачить він, що лісовою дорогою повз галявину проходить якийсь подорожній. У мандрівника була за плечима дорожня сумка, а в руці він тримав посох.

Дивлячись на того чоловіка, бідняк подумав: «Цікаво, скільки зараз можна було б вкрасти у нього грошей?» І в ту ж мить, як він подумав про це, на його волохатій рукавиці засвітилися іржавим блиском три мідяки – усі гроші, які були у самотнього подорожнього. І бідар одразу ж зрозумів чарівну здатність своєї рукавиці.

З того часу він почав заробляти на своїй рукавиці. Завбачивши когось на своєму шляху, уже колишній бідар одягав чарівну рукавицю, і в ту ж мить усі гроші людей, що були поблизу, опинялися у його волохатій руці. Коли люди це помічали, він мерщій натягав свою шапку-невидимку та робив якнайбільший крок у своїх чоботях-скороходах, тож його ніколи не могли спіймати.  

А в тому королівстві, де промишляв цей чоловік, пішла чутка про те, що король оголосив такий конкурс: хто швидше вибудує йому великий розкішний палац увесь із чистого золота, той отримає півкоролівства у нагороду. І ніхто у королівстві не хотів будувати такого палацу, бо всі багачі, які могли це зробити, одразу підрахували, що навіть нагорода у півкоролівства не окупить їм затрати на побудову такої розкішної споруди.

А наш бідар, у якого тепер як то кажуть, гроші кури не клюють, вирішив піти до короля. От надягнув він на себе найдорожчі шати, щоб королеві охоронці не подумали, що він якийсь жебрак і допустили його перед світле королівське лице, та й пішов на прийом до короля. А король йому сказав:

  • Давай укладемо такий договір. Якщо збудуєш мені такий палац, як я хочу, за місяць, то отримаєш половину мого королівства. Якщо ж не збудуєш такий палац вчасно, то я відберу у тебе все, що ти маєш.
  • Добре, - погодився чоловік.

І тої ж ночі прийшов він під стіни замку, де була королівська скарбниця, з дванадцятьма возами, одягнув на правицю чарівну рукавицю, і вози враз наповнилися вщерть королівським золотом та сріблом. І одразу найняв він за ті гроші силу-силенну найкращих майстрів і ковалів, які всього за два тижні збудували пишний палац із золота, що було у королівській скарбниці.

А тим часом королівська казна геть спорожніла, і перелякані міністри мерщій напозичали багато грошей у сусідніх королівств. Та колишній бідар з допомогою своєї рукавиці украв і ті позичені гроші, щоб добудувати палац і заплатити за роботу майстрам. І ніхто не міг дізнатися, куди вдруге пропали усі королівські гроші. Король, коли довідався про цю пропажу, наказав відшмагати своїх міністрів батогами, думаючи, що то вони розікрали його багатство. Так і не дізнався він, що розкішний золотий палац збудований із його ж золота, а не зі скарбів прийшлого чоловіка, за рахунок якого король марно сподівався нажитися. Врешті-решт, щоб роздобути грошей і повернути хоча б частину боргів, довелося королю наказати переплавити свій новий золотий палац на монети. Отак і залишився жадібний король ні з чим.

А чоловік тим часом, як і домовлявся з королем, отримав у нагороду півкоролівства, і став там повновладним володарем. Збіднілий король, щоправда, спочатку хотів порушити свою обіцянку і відмовлявся віддати йому півкоролівства. Та чоловік за вкрадені у короля гроші найняв величезне військо, і привів його під стіни королівської столиці.

Злякався король, і не тільки віддав йому півкоролівства, а ще й видав за нього заміж свою доньку, аби його задобрити.

А була у короля така гарна донька, що ні пером не описати, ні в казці не розказати. Та тільки мусила та королівна виходити заміж за колишнього бідаря поневолі, і любила вона не свого чоловіка, а одного королевича. От якось зустрілася вона таємно з тим королевичем, і стала з ним радитися, як би звести зі світу свого чоловіка.

  • Спробуй у нього дізнатися, що приносить йому багатство і удачу, - порадив королевич. – А тоді, може, придумаємо, як його подолати.

От послухала його жінка, і того ж вечора, коли прийшов її чоловік додому, почала вона до нього ластитися та примовляти:

  • Чоловіченьку мій любий! Ти такий багатий і всевладний, що у всьому світі не знайти такого могутнього володаря, як ти! У чому ж секрет твоєї могутності? Скажи мені, будь-ласка, я згоряю від цікавості!

Чоловіку дуже припали до серця ті її лестощі, але видавати свою таємницю він не хотів. Та вона так його прохала, так слізно благала, що він не витерпів, і нарешті сказав:

  • Мені удачу приносять три речі. І перша річ – то чоботи-скороходи, які стоять під моїм ліжком.
  • Ой як цікаво! – сплеснула у долоні жінка. – А які то інші дві речі?
  • А про це я тобі не буду говорити, принаймні поки що, - мовив він. – Чоловік завжди має залишатись загадковим.

Сказавши це, він ліг спати, і так і не змогла молода жінка випитати ще два його секрети.

На другий день, коли чоловік пішов у своїх справах, жінка дістала з-під ліжка його чарівні чоботи-скороходи, і передала їх нишком своєму королевичу. А той найняв майстерних шевців, які за три години пошили чоботи, які були як дві краплі води схожі на чарівні скороходи. Тож до вечора, поки чоловік повернувся додому, ті підставні черевики уже стояли у нього під ліжком замість чарівних скороходів.

Увечері жінка знову заходилася підлещуватися до нього та випитувати, в чому ж секрети його удачі і багатства. І не витерпів чоловік, та й признався, що він має шапку-невидимку. А про чарівну рукавицю змовчав, сказавши лишень жінці:

  • Якщо і завтра ти зумієш мені догодити, то тоді, може, я й розкажу про свій третій секрет. Навари мені пречудову і дуже смачну вечерю і подумай, як мене так розважити, щоб я хоч ненадовго забув про свої турботи і клопоти державні.

От на другий день, поки жінка з кухарками готувала вечерю, а чоловік займався справами державними, королевич забрав таємно і шапку-невидимку, а замість неї підсунув звичайний головний убір. А увечері вони з королівною його з нетерпінням дожидалися, сподіваючись вивідати у неборака останній його секрет.

А тим часом чоловік, приїхавши у палац, де засідав його уряд, дізнався погану новину: хтось за минулу ніч покрав усі гроші з його скарбниці. «Чи не об’явився десь володар такої ж чарівної рукавиці, яку я маю? – з тривогою подумав чоловік. – А втім не біда, я все одно не пропаду, у когось ще накраду грошей вдосталь».

А в той час у його столиці торгував якраз багатющий купець з чужої країни, який навіз у місто силу-силенну усякого краму. «От у цього торгаша я для початку і вкраду трохи грошей!» - зраділо подумав чоловік і тої ж миті послав слугу до себе додому за чарівними скороходами і шапкою невидимкою. Слуга і приніс йому невдовзі звичайні черевики та шапку, які підсунув королевич, та тільки не знав про те чоловік.

 Коли стемніло, він підійшов до багатого дому, де зупинився заморський купець. Там уже неподалік стояв заздалегідь заготовлений слугами віз. Чоловік одягнув чарівну рукавицю, і в ту ж мить віз наповнився чистим золотом. Помітили те одразу сторожі, які пильно стерегли купця навіть темної ночі. І побігли ті сторожі на чоловіка з дрючками. А він одяг свою шапку, зробив якнайбільший крок у своїх чоботях, тримаючи в руках дишло воза… Зробив і другий крок… Та замість того, щоб прокотити віз на дві версти, як то він міг би зробити у своїх чарівних чоботях, він ледве зрушив його на півметра. Чоловік зробив ще кілька кроків, аж упрів весь, тягнучи непосильний тягар, але далеко його не відкотив. Аж тоді він зрозумів, що його чоботи чомусь втратили чарівну силу. Тим часом сторожі з дрючками були вже зовсім близько. «Треба кидати воза та тікати, - подумав чоловік. – Шапка-невидимка мене має виручити!». Та тільки де там! Не врятувала його і шапка, яка була зовсім не чарівною, тож сторожі бачили, куди тікав крадій та швидко його наздогнали. Віддухопелили бідолаху так, що той уже тисячу разів пожалкував про свій намір украсти купцеве золото.

Відлупивши його, вони відійшли і утворили навколо нього велике коло. Якраз на той час зійшов місяць та добре осяяв побитого чоловіка, що ледве звівся на ноги. Та раптом місяць закрила неначе якась величезна хмара. Почувся свист повітря, і за мить у центр кола опустився здоровенний орел заввишки як дві людини.

Орел згорнув свої довжелезні крила і промовив до чоловіка людським голосом:

  • Це я за допомогою чар забрав у тебе сьогодні всі твої багатства, а зараз заберу у тебе і рукавицю, якою ти ці багатства неправедно нажив і заподіяв стільки зла людям, в тому числі і самому собі. Ця рукавиця належить мені, я просто колись мав необережність загубити її, і вона потрапила до людей. Тепер я буду завжди зберігати її у себе в Захмарному царстві, щоб вона ніколи не потрапила до людських рук, бо від задурно придбаного багатства, яке вона приносить, стаються одні лишень нещастя. Знай же, що всі люди, які колись володіли цією рукавицею, скінчили своє життя дуже нещасливо. Той чоловік, на могилі якого ти вперше побачив її, теж помер ще не старим і здоровим. Така ж доля могла спіткати і його синів, якби їм дісталася ця рукавиця, та ти врятував їх від передчасної  загибелі, укравши її у них. Натомість, ти ледь не загинув сьогодні сам.  Щоправда, тобі пощастило трохи більше, ніж попереднім власникам рукавиці: ти залишишся живим, але будеш спокутувати свою вину за крадійство у моєму Захмарному царстві, де виконуватимеш найтяжчу роботу. І служитимеш у мене доти, поки не навчишся любити чесну працю.

Сказавши це, орел ухопив переляканого чоловіка у свої пазуриська і поніс його високо на небо у своє Захмарне царство. Стояло те царство на велетенському кругу із напівпрозорого білого павутиння, такого, яке кожного бабиного літа літає по небу за вітром. Здалеку те павутиння взагалі не було видно, а наблизитися до нього людям ніколи не вдавалося, бо воно літало по небу далеко від землі, і завжди оминало літаки. На цьому острові із майже прозорого павутиння росли такі ж напівпрозорі дерева і трави, струменіли прозорі річки, працювали на полях і городах захмарні майже прозорі істоти з тулубом людини і головою птаха, і все це здалеку неможливо було помітити, бо воно зливалося з небом. Лише опинившись на цьому острові, можна було угледіти на ньому невиразні контури його рослин та мешканців.

Коли орел з чоловіком прибули туди, вони стали такими ж напівпрозорими, як і все, що було у Захмарному царстві. Тож мусив наш неборак на невизначений час утратити свій природний колір і зайнятися важкою роботою на полях і городах, яку він змалку не любив.

Іноді під час нетривалих перепочинків на захмарному косовищі або на прозорій пашні сидів неборак і дивився з сумом на землю, над якою поволі пропливав його острів. Унизу сліпуче блищали на сонці зелені лани, а дрімучі ліси вабили своєю затишною прохолодою. У чоловіка навіть була думка скочити униз, коли захмарне царство пропливало не дуже високо над тихим плесом глибокого озера, у теплих водах якого можна було б сховатися від грізного орла, а потім дочекатися у густих прибережних заростях очерету, поки захмарне царство відлетить геть. Та чарівна сила міцно тримала чоловіка на острові і ніколи не давала йому змоги втекти з нього.

Через три роки покликав орел-цар до себе чоловіка і сказав йому:

  • Тепер ти спокутував свою вину, і можеш бути вільним.

Наступної ж миті чоловік опинився у рідному селі. Там він почав старанно працювати на своєму полі, сумлінно доглядати за старенькими батьками та потихеньку наживати чесною працею нехитре селянське добро. І на долю свою він ніколи не скаржився, бо будь-яка робота здавалася йому легкою, коли він згадував свою важку працю у Захмарному царстві. І живе він щасливо разом зі своїми рідними і дотепер, якщо не помер.

 

                                                                 Александр Чебан

 


 

 

 

 
 


логотип© alb-budjak