наблизити «скрізь» і «колись».

До дроту мій ніс дотуливсь,

уперся, як в шибку, – чи трісне?!

10.05.1975

1 Лисьва – якесь село під Кучиним,

Пермщина

133

(1654)

Сестрі Валентині

О польська музико! На станції одній

мого шляху життєвого ввірвалась

крізь шум, гармидер, балачки і галас

у мій вагон і стала при вікні…

Ти плакала тоді… чи посміхалась…

Але мені. Одному лиш мені!

І голос твого серця жебонів

так вишукано-ніжно, що озвалась

одна зі струн в душі моїй при дні.

Найпотаємніша… Озвалась і урвалась…

Я рушив далі, ти зосталась…

Та милий спогад іноді, ні-ні,

торкає інші струни в глибині,

яким співзвучна і близька ти стала.

15.05.1975

134

(1661)

Землетрус, хатотрус, душотрус,

сни в безсонні, безсоння у снах,

розіп’ята на п’яльцях весна,

і у пальцях, в руці, ніби туз,

мудро сяє основа ясна,

вислизає нестримно, боюсь,

як за матір, за себе, за Русь,

що спорсне поміж пальці вона!

І тоді ця весна навісна,

зовсім втративши сором і глузд,

ся розпустить за ґудзиком ґудз,

бо така вся вона неміцна.

Як мені ся комірка тісна,

як в такій я, такий, розміщусь!?

25.05.1975

135

(1662)

Євгену Сверстюку 

У церкві мовчання дзвіниця німа,

лиш вітер між дзвони гуляє,

він серце залізне торкає, хитає,

але замалий, заслабенький той мах.

У церкві мовчання ікона святая

до себе самої уклякла сама,

а я поміж ними стою обома,

пекучі знемоги, зневіри ковтаю.

У церкві мовчання літує зима,

могилки рожевих пелюсток змітає,

між них десь для мене, живого, одна є,

та тільки стежини до неї нема.

У церкві мовчання я свічку тримаю,

а церква мене, ніби свічку, трима.

26.05.1975

136

(1663)

Усяка рощ простромить чорнозем,

Усяка рощ вир ´оста по городу,

якщо погідна видасться погода,

вагітна сонцесяйвом і дощем…

Ось ти яке, розмноження природи,

Відтворення, повторення формем…

Ми се життям і таїнством зовем,

що незборимо устає зі споду,

немов зі сходу сонце день за днем,

як ми самі йдемо у рід із роду,

і неповторність пращурів несем

у віру й силу, у добро і вроду.

Благослови нам, Господи, господу

і хліба скибку з сіллю і борщем.

1.06.1975

137

(1664)

Поезіє прадавніх поховань,

Відлуння, захоронені в могилах…

Вас розкопали, вас на світ явили,

і втілили у знімки, у слова.

Прачас достиглий, переспілий,

                                                   згнилий, –

чудове добриво під всі казки й дива,

усім доступний, мов би двічі два,

і, мов життя чи смерть, незрозумілий.

Ми ростем 'о у нім, як дерева,

і наші душі в нім укореніли,

верхів’я у захмар’ї нам зацвіли,

буя в міжчасі стовбур і трива.

Від поховань – до світлих поривань,

від пороху – до поруху і сили.

22.06.1975

138

(1669)

Матері

Стала хмара чорна аж біла,

повновода, аж навпаки,

пухне, бухне на всі боки,

розповзлася, аж зовсім збіглась,

ізібгалася. Торочки,

мов калені, зелені стріли

у намоклу землю встромила,

віджовтавивши в колоски.

Стала хмара, згорнула крила

та й униз – на грядки й грудки.

Так летять місяці й роки,

як та хмара униз летіла.

Мама з чорної стала біла,

Стала біла, аж навпаки.

11.07.1975

139

(1670)

Далі й далі відвозить вас

паротягу рухливе диво.

Приїздили знову сюди ви,

де наш прадід телят не пас,

де лиш гори і гори зліва,

а праворуч нема від нас,

де від снігу лиш крок до зливи,

де Ярило сія ввесь час –

поза хмарами – пустотливо

нам блиснувши на тиждень раз,

де моцовано перелаз,

де закони сухі й на пиво,

де хоч косо усе і криво,

але поки що все гаразд.

13.07.1975

140

(1673)

Живім надією. Коли

уже нічого не чекає,

коли на заході зникає

усподі хмари блиск малий,

і темінь лячна западає,

подібна чимось до смоли

пекельної. Коли змалів

весь світ од краю до Дунаю –

що лиш у серці і чолі

себе ташує. І немає

нікого більше на землі,

і розпач серце крає, крає –

не треба сліз, не треба слів,

живім надією, що маєм.

17.08.1975

141

(1674)

Дмитру Шупті 

Веселимо й веселимося

під літнім сонечком самі,

лунає в нашому умі

лунке багатоБЕЗголосся.

Ми – рибоньки. Наш спів і сміх

вода в сумний, спокійний спосіб

змиває з носиків і зносить

перш, ніж почуємося ми.

Сказать про нас, що ми німі, –

це все одно, що голі й босі,

бо досі з нас було задосить

того, що кожен вмів і смів...

Хто ж більш хотів і взять зумів,

той – на гачку – зникав назовсім.

31.08.1975

142

(1676)

Вітряк – об’їхати… Вітряк

кружляє крилами, як вітер.

Як буря – то несамовито.

Як затишно то – просто так.

А світ – широкий! Досить світа!

Не у вітряк уперся шлях –

то ж хай стоїть, хай йому шляг!

Об’їхати – й не зачепити…

О дон Кіхоте! Неборак

не годен сам себе спинити,

його турляє в спину вітер,

і лють всевладна, ніби мак,

очервонила вроду світу

і – звинуватила вітряк.

28.09.1975

143

(1681)

Живу по-старому: працюю і сплю,

обідаю, п’ю та гуляю,

із моря погоди ще й досі чекаю

і ліжко твердюще м’якенько стелю.

Ні вітру, ні хвилі…1 Немає й немає...

Погідності, гідності в неба молю,

кидаю насіння у спраглу ріллю,

та хиже вороняччя геть розганяю.

Як спрагла душа! Тихий дощика хлюп

квітневим, лунким перегромом  лунає

і знову цей світ сонцебарвами сяє,

і знов, як давно колись, бажан і люб!

Я губи назустріч дощу розтуляю

нехай лиш іде! Я чекаю, чекаю…

28.09.1975 

1 Слова Т. Шевченка з вірша «Гамалія»,якого ув’язнені часто співали у концтаборах.

144

(1682)

Палають небеса, де сонце впало.

Кумедний слід прокреслює комета,

зоріючи на неба фіолеті,

як золотий у люльці недопалок.

Зірки, зірки… десяток, сотня, третя…

що їх сюди зібрало чи зігнало?

немов би у небеснім кабінеті

курців нарада точиться тривала.

В люльках жарини тліють все уперто,

хоч клуби диму і валують валом…

– Гей! Що ви там схвалили чи

                                                           скартали,

запеклі, пишні та камінносерді?!

Ми ходимо під вами. І до смерті

допитуємось… Знаємо ж так мало.

17.10.1975

145

(1683)

Гей на чорнім снігу білий слід  моїх ніг,

на зчорнілім снігу пишні ружі цвітуть,

ніби сльози криваві, може, й я упаду

білим-білим на цей чорно-кликучий 

                                                                       сніг.

Гей, такого було у моєму роду!

те ж судилось мені… не минуло мені,

і осадок гіркий, відворотний на дні –

треба пити оту гіркоту-блекоту.

Чорний сніг долежить до трави, до 

                                                               весни,

білий слід моїх ніг пропече чорноту,

і ні в квітні, ні в травні на нім не зійдуть,

не зростуть, не заквітнуть перлини ясні,

що упали й впадуть в білий слід на біду

в чорний сніг, в білий слід, в чорний                                                                         сніг.

28.10.1975

146

(1684)

Багатобарвний,мамо, білий світ,

яких лиш барв у ньому не зустрінеш!

Що перша – жовта, радісно-дитинна,

зелена – друга, ніби листя з віт.

Що третя барва – має очі сині,

а барвінкова – сльози то чи піт?

Рожева – облітає з летом літ,

що мідяно червона – то осіння.

Та сьома барва – не іде услід,

вона – безбарвна, лячна і неспинна,

вривається до вас в лиху годину,

всі барви змішує, кладе на серце гніт.

Надію, мамо, маймо: стане днина,

що перша барва знов затопить світ.

25.11.1975

147

(1685)

Твої ласкавинки, що пестили мене,

сливе розбестили, і що мені робити?

Якщо і здатна шкіра обновитись,

то для душі се марно не мине.

Душа була блаженна, бо зігріта

отим святим купайлівським вогнем,

їдне-їднісеньке словечко чарівне

могло заволодіти м 'оїм світом,

а не їдне почув я, не їдне,

і кожне – назавжди – тепер відбите

в душі, що йме твердіти й кам’яніти,

і кожне слово стане кам’яне!

Яке ж бо то видовисько страшне:

ласкавинки – покам’янілі – квіти.

25.11.1975

148

(1688)

Лесі  Українці 

Леся – ніби з космічного лету…

Ледве-ледве Волинь і поля, і річки

і Карпати, і їхні свічки-смерічки,

що в свічадах річок, як свічки чи

                                                           багнети.

Леся ніби з пташиного лету…

Полем сонячним ходить, збирає квітки

ті, що сіяла взимку в замерзлі грудки,

що так важко росли крізь замети й

                                                           «запрети».

Леся ніби із людського лету…

Скільки ще їх не зрослих, не квітлих

                                                               таких,

через рошені кров’ю й словами роки,

як весна чарівна, Ви їм вічно ідете.

Зараз, Лесечко, Ви мені серце зірвете!

Я вже чую на нім ніжний дотик руки.

1.02.1975

149

(1690)

Вмирає осінь на пеньках

дерев, незрубаних і досі,

з них листя в землю вознеслося

і пісня змовкнула дзвінка.

Зникає осінь. Русі коси

вже сивиною протика.

Усе у світі протіка,

усе минає, що збулося.

Отак і ти, моя гірка

простоволоса доле, боса,

по остюках, тернинах злості –

дубіє мотуз на руках –

до лиха плентаєшся в гості,

моя бездоленько така.

22.12.1975

153

(1691)

Візьміть мене електриком в село,

де жито в полі, огірки в городі,

де барани і вівці в загороді,

а вітряки з прив’язаним крилом,

бо вже вони теперечки не в моді:

все робиться чи гідром, чи теплом.

Минуле спалахнуло й загуло,

а з сьогоденням треба бути в згоді.

Мені в селі доречно б так було,

як буть доречно кореню на споді,

я побудую там громовідводи,

котрі могли б змагатися зі злом,

аби напруга матінки-природи

стікала в ґрунт, у зело, і у плоть.

5.03.1976

154

О той Фонтан! Він снивсь ночами,

крізь темінь зорями сіяв,

і світлячок пускався вплав,

пробуджений передчуттями.

Казковою ставала яв,

і берег дибився над нами,

і море, збуджене вітрами,

хтось під намети гнав і гнав,

хтось делікатними руками

серця і душі нам стискав

і, пригорнувши, цілував,

зачудувавшись разом з нами

з казковості і хвиль, і трав,

із впертости нічної гами.

155

Перехворів тобою? Мабуть, так.

Запалення душі було? Минуло…

Її, як гору магма, розвергнуло,

на ній горить вулканний мак.

Чорнющий попіл хуртовина здула,

по оберегах сивіє вже шлак,

душа димує і зітхає, як

по стрілянині кулеметне дуло.

То, може, й справді все душа забула?

і віхтем нерви стиснуті в кулак,

і даленіє у серпанку знак

твоєї приязні? О ні! Ні, не минуло!

Виверження смак

пече вуста.

156

Твоє минуле я кляну:

воно, як хміль, тебе обвило,

сучасне наше задавило,

із нами ведучи війну.

Воно як пута, що на крилах,

воно мов камінь, що по дну,

як хмара: вітерець війнув,

і хмара сонечко закрила.

Птах дзьобом пута не протнув,

і камінь річка не скотила,

і хмару сонце не пробило,

і я тебе не повернув.

Все, що манило – нас змінило,

і рай не обманув – минув.

157

Який там берег за поворотом?

чи можна буде за ним пристати,

щоб перестати веслом махати,

та плисти, плисти, як було доти?

Пороги, скелі – як дні, як дати,

як доти, котрі потрібно взяти,

і кожен може тебе змолоти –

аби стлумити, аби здолати!

За поворотом, черговим – що там?

Чи вир, чи плесо? Негода? Згода?

І те велике, що прийде згодом,

чи зможе втрати відшкодувати?

…Із хлопченяти – проплисти в тата,

весельце синові передати…

158

Не спилюй дерева цього!

Воно росте, як навіжене –

так птах, зриваючись шалено,

до неба лине до свого.

Так нафта з кладезів підземних

крізь свердловину – у вогонь,

так схилом пре униз вагон,

зламавши гальма несталені!

Не спилюй дерева цього,

бо невелика міць зелена.

Нема урану в ній! І в мене

нема ні крихітки його –

не зможе помста батогом

тим, ланцюговим, дати…

159

На захід сонця червінь розлилась…

і фіолет, і сивина вгорі.

як близько те, чим думка пройнялась,

і як далеко витівки старі,

Я на межі реальности і мрій:

розправив їх, мов два міцних крила,

на них тримаюсь, від добра і зла

на відстані, постійній, як поріг.

О ця шляхетність пройдених доріг,

що сивину на скроні намела,

цей вільний вибір сонця, річки, стріх,

і нездоланність всього, що здолав!

Складаю крила і пускаюсь вплав

на грані, струмі дійсности і мрій.

Лютий, 1977 р.

Інші сонети

Позагратні

160 

Співакам Мареничам 

Плоть від плоті і кров від крові

від пенька проростає знов

молодесеньке і здорове,

незнищенне, немов любов.

І плекається в пісні, в слові,

п’є із денця душі, з основ,

несвідоме ганьби й любові,

безневинне, пташатко мов.

Прибуває, як річка в повінь,

і бентежить, бунтує кров,

крає душу голос і слово, –

ти вже слово-  і пісне-лов.

Та не чуєш ти, Піснелове,

як тебе ота пісня лове.

161

А і справді – навіщо

сум, нудьга і печаль?!

Треба їх – на горище!

Треба їх – під печать!

Це не торги, не грища,

не спокійний причал –

вітер біситься, свище,

чайки дико кричать!

Де той спокій? Коли ще!

Хай печалі мовчать!

Тонус радості – вище!

Хоч на рівень меча!

Як скажено колише.

Як нерівно кача!

162

У місті триєдиному живу,

де Землю розпанахано річками,

котрі прорвались крізь віки і камінь

одна до одної на велич степову

і викресали іскорку живу,

оздоблену очима і думками,

окрилену робочими руками,

а з іскри – полумя, яке життям зовуть.

У місці стоєдиному живу,

яке коминними біленькими димками

вітало Геродота кавалькаду…

Вони і зараз, як тоді, пливуть.

Гіпаніс-Біг – зв’язківець між віками –

бере у нас щоденні інтерв’ю.

12.03.1986

«Батько історії» Геродот з Афін побував на Гіпанісі-Бозі і в грецькій колонії Ольвії примірно 444 р. до н. е.

163 

Весна 

Квінтет сонетів

І

Вітер 

Чарівник цей весняний вітер!

Під снігів лебединий спів

він на скронях старих полів

сивину чародійно витер,

все навколо від сну збудив,

оживив навіть голі віти,

наказавши всьому зеленіти

лиш диханням одним, без слів.

О цей вітер! Всесильний вітер!

Де він взявся? З яких країв?

Прилетів на хмарині з півдня?

Чи в дзьобах мандрівних шпаків?

А чи просто тут народитись

у серцях запальних зумів?

1965

164

ІІ

Сонце

Вже все навколо марило весною,

у небі ж – хмар суцільне тло.

А сонце поза сірістю жило,

неначе  поза дійсністю самою.

Та ось воно! Розсипало тепло.

І з сірості та сирості отої

дощі громові в полі пролило –

і вибухнуло злістю золотою!

Ще, ще не все! Не скінчено пролог,

зима в яругах піниться Ягою.

І налягає сонце на весло,

півсвіту відвойовуючи з бою!

О сонячний ударе! Не було

того, хто б міг змагатися з тобою.

1965

165

ІІІ

Річка

Крига скресла! І рушила крига!

Все, що так ціпеніло у сні,

пробудилось, грімкоче пісні,

почалась березнева потіха.

Ген вербички потручано з ніг,

ген вітрилом напнулася стріха,

по крижинах он заєць заплигав,

ніби сніг навесні, ніби сніг.

Як розкуто ріка тепер диха

кожним каменем десь аж на дні,

як гримить і тороситься крига –

геть обридлі кайдани тісні!

Березнева потіха – не тиха,

а пісні навесні – голосні.

1965

166

ІV

Земля

Земля парує. Стала чорнобрива,

вродливиться, як на порі дівчина,

дивується тим благодатним змінам,

що почалися по гаях і нивах.

Усі в чеканні: ось прийде людина,

лагіднорука, мудра, клопітлива,

запліднить землю. Потім впаде злива

і плід зав’яжеться. Немов дитина

зросте, вквітчає матір шанобливо.

А ранками палатимуть росини,

мов сльози щастя, чистим переливом.

Земля чекає, біло пара лине.

Граки між груддям скачуть галасливо,

і кручі підставляють сонцю спини.

1965

167

V

Люди

А люди вітер зловлюють вустами,

на сонці пестять лиця і долоні,

вслухаються у гуркіт в оболоні,

ґрунт розминають спраглими руками,

і спогади  зимові геть прогонять,

немов з душі важкий знімають камінь,

виповнюються іншими думками,

і радо кров у скроні людям дзвонить.

Вже м’язи ниють солодко ночами

в передчутті напружень і обгонів,

які ось-ось уже не за снігами.

Це буде праця, буде піт солоний,

засмаглі плечі гратимуть буграми,

і зерна вилітатимуть з долоні.

1965

168

Красивий сонет

Таїшся ти, Таїсіє, з коханням…

Де дівсь вогонь вчорашніх почуттів?

І на бажання де твоє бажання? –

Зростає лише боязнь розцвісти,

розкритися пелюстками кохання,

і пахкотіти просто, без мети.

О та мета! Кого чекаєш ти?

Що, як пройде він повз – без почування,

без догадки, що прагла зберегти

йому себе, свій світ, своє вагання?

Чи бережеш, щоб просто берегти?

Чи на бажання вже нема бажання?

Щоб виріс ліс – повинен дощ іти…

То ж не таїсь, Таїсо, із коханням.

20.06.1965 

169

                        Лідії

Благословен той день і час,

коли з мандрівки я увидів

як порала сім’ї «очаг»

серйозна жриця страв, обідів.

Благоговійність ув очах,

благообразність тої миті,

як заповнялись чисто миті

миски із променів-ручат.

Цим ритуалом, певне, «вбиті»,

не годні трапезу почать

боги – смакоші й сибарити –

і на вустах у них печать.

У жриці у очах – печаль…

Придіте, боги! І ядіте!

1987

170

Хутір «Надія»

Столиці українського театру

Як тебе звати, місто? – Кропивницьк?

Карпенко-Карівськ? Мов, Кіровограде!

Упавши ниць, з найглибшої з криниць

ковток води приймаю в душу радо.

У тій криниці – сльози молодиць

і піт, і кров, що цибеніли градом

з козацьких жил, із парубочих лиць –

всіх, що несли Вкраїну, ніби ладо

на голім серці між торги і зради,

між перекинчиків, між тисячі пивниць,

між хліб і сіль навколишніх столиць,

куди – не знати. Тільки би не

                                                           втратить!

З твоїх зіниць нам світить блиск

                                                           зірниць,

Садовсько-Саксагансько-Каро-граде!

© Різниченко О. С.,2002