свою любов, від себе п’яну,
свою розхвойдану любов!
Від того буть не перестане
і не знеціниться, їй-бо.
Узяв би, брате, на поруки
себе самого, чом би й ні!?
Бо ж легше було б і мені,
якби себе ти взяв у руки.
6.07.1973
85
(1415)
Підземний боже, не молюсь тобі,
не б’ю поклонів і не уклякаю.
Над нами є небесний справжній Біг,
і хоч його імення я не знаю,
люблю його дороги голубі,
рожеве світло з краю і до краю,
день, що панує у його добі,
добро, яким той Біг за зло карає.
Я зла ніколи не любив робить.
Добра ж не роблять. Ним лише
сіяють.
І я тепер ось, далебі, не знаю,
що заробив у Бога я собі…
А те, що до підземного звертаюсь,
то це тому, що груші на вербі…
10.07.1973
87
(1472)
Уже три дні сніги упалі
до ніг чіпляються моїх,
вони благають, аби їх
підошви чорні не топтали.
Ой і кумедний білий сніг!
Таких біленьких зараз мало.
Дими на нього ще не впали,
він ще посивіти не встиг.
Та й що життя його кавалок
відносно підошов старих,
хай вчиться поважати їх,
як пращури торік бувало,
коли на тлі шляхів-доріг
торішній сніг вони топтали.
24.10.1973
88
(1508)
Анатолію Здоровому
Віталію Калиниченку
Cтруну стривожену, стриножену струну
чим виткати, чим вишити, братове,
щоб загучала, як зболіле слово,
буває, скаженіє на кону?
Однесеньку! І щоби знала мову
телят і лебедів, бадьорості і сну,
щоб можна її було натягнуть,
як тятиву, на зношену підкову
та вистрілити щастечком здоровим,
настояним на дусі полину,
в дубове, калинове і вербове!
Таку струну, сумну і не одну
я бачив якось… Чи побачу знову?
Чи втілиться із мрії і зі сну?
5-8.01.1974
89
(1516)
Все більш байдужію до тебе,
до слів твоїх, до тв ´оїх дій
і навіть, – лелечко! – до мрій,
що часом вихлюпнеш із себе.
Один лиш біль болючий твій
мене чіпає і теребить,
він мов би овдовілий лебідь,
що все кружля по коловій –
аж упаде на списи стебел
і розіллється по траві.
Тоді зчужію. Й без потреби
і сміх, і сльози із-під вій,
вустам лиш ґиться «їж та пий»,
а серцю – тіпати по ребрах.
15.02.1974
90
(1521)
Чи неба тло – чи дерево на тлі?
Яка глибінь! Окресленість яка!
Ся невичерпність – і кора крихка,
Щось неземне – і виплодень землі.
Бентежний сум і смуток, мов ріка,
і скільки не чалапай – до колін.
Мій світанковий чаре, не малій
і – хоч один у світі – не лукав.
Ані годин, ні пір, ані століть,
ні плину хмар, ні шереху листка,
стоїть застигла свічка на столі
із прапорцем червоним язичка.
…Я обережно, щоб не налякать
і не сполохать, – встану із колін!
2.03.1974
91
(1522)
Де Одеса і де той Київ,
де той Біг, що зветься Богом?
Чи у дійсності, чи у мрії,
чи на покуті серця мого?
От і знову цей біг затіяв,
стисши зопалу дві остроги
без розбору, без остороги,
через урвища і завії,
березневі річки розлогі,
словоблуддя, дурні затії,
іскри й попіл, що ледь куріє –
полетів, що лиш дай Бог ноги!!
Ось-ось Біг мій, Одеса й Київ –
за порогом, відрогом… рогом!
2.03.1974
92
(1523)
Володимиру Барсуківському
О, скільки вас пройшло цим степом!
Тож, не шануйте, ідучи,
беріть на кпини, толочіть,
стеліть вдоволено під себе,
або ходіть, як сівачі,
або розігруйте вертепи,
а чи зазубрюйте мечі,
знайшовши врешті, вмерти де би,
і не дивуйте, що вночі
його склепіння пахне склепом,
бо й ви там ляжете спочить,
ви, бранці змінної потреби,
вибранці волі, часу й неба…
Степ знає все. Тому й мовчить.
2.03.1974
93
(1524)
Оце мій прапор і берл ´о,
Оці клейноди успадковані –
слова вмуровані і вковані,
живучі, що б там не було,
слова, шматовані, катовані
і перебиті, мов крило,
не раз, не двічі четвертовані
і биті стидом, аж гуло –
та, як не диво, не втирловані
ані умінням, ні числом.
Аби ні в засухи, ні в повені
не замулило джерело –
поети долею роковані,
щоб їм воно крізь серце йшло.
2.03.1974
94
(1525)
Від білого снігу до снів кольорових
ступити лиш крок, та й уже ми удома.
Розсядьмося, братці, по сні золотому,
По сні, що як сніг, валить з ніг і
готово.
Полежмо, посидьмо… А серце судомить –
то випийте пива, що я наготовив,
і нумо по слову низати розмову,
навіщо – не знати, про що – невідомо.
Від білого снігу до снів кольорових,
зелених, мов ряска на березі в повінь,
до снів, що мені приколисує слово,
до снів, що на дні свому гасять утому.
Від снігу… що душу… що душу і брови
всипає, всипає… й не тане при тому.
9.03.1974
95
(1526)
Богданові Чорномазу
Ворони сірі чорнокрилі
і чорні галки надлетять.
І стануть біле хліба тіло
звиголодніло шматувать.
Отак відзиміло. Ярило
щорана вищає на п’ядь.
І снігове зів’яле кр ´ило
вже йме чорніти й осідать.
Прощай, злютніле, знавісніле,
твій шлях он ´о – в бездн ´ову падь.
Упадь же, зимонько, упадь!
Ген заясніло, завесніло.
Поглибле небо зблакитніло,
бруньки березові бринять.
17.3.1974
96
(1527)
За цими плотами є інші плоти,
і очі є інші за цими очами,
залізніють крила у них за плечами
і зіпають німо отверсті роти.
Бо що заховалось за тими річами?
Ні думки, ні зблиску її не знайти.
А зблизька подивишся в річі оті –
всі їх порожнини просякли речами.
На покуті речі, а дух в забутті,
зате як вимовно і повно духами!
Святі гарнітури… місцини святі…
Невже ми з тобою погане і хами, –
що в руки беремо святині оті,
або – ще брутальніше – топчем
ногами!?
24.03.1974
97
(1528)
На сніг та й дощик. Отакої.
Зі стріхи сю ніч крапотить,
Зима змагається з весною
і – знемагає. І – біжить,
біжить, біжить, стіка водою
чи втеча се? А чи на мить
зима розслабилась, щоб змить
свою утому, слабкість св 'ою?
А чи зимі уже щемить
громів закільчення? Чи млоїть
близьке закінчення двобою?
Ся ніч, як перевал стоїть –
бо вже по всьому, вже по бою:
на сірім червінь майорить.
23.03.1974
98
(1529)
Володимиру Мармусу
Із березневої шпарини
вона зненацька виника,
така стривожено-невпинна,
мов дзюркіт кресаний струмка.
І так первинно, так хатинно
глибинних струн моїх торка
ця переливна, ця перлинна
морзянка клична цвіркунка.
А що, як то із України
чиясь душа мені гука,
що без моєї ласки гине,
і виклика рятівника?
Скажи, приймачику сумлінний!
Та він не каже, й не змовка.
23.03.1974
99
(1530)
Тяжкий воронячий політ
і гороб’ячі перегони,
і за горбочком снігу – кіт,
що напружинився до дзвону,
аби стрибнути і схопить,
чи горобця, а чи й ворону,
а чи голубку. І солону,
живу, п’янку, гарячу пить!
Стрибок! Політ! Урозліт ґроно!
Котяра дивиться услід
спіймавши облизня, холоне,
і йде до мисочки попить…
Йому дано долати пліт,
та не здолать його до скону.
26.03.1974
100
(1531)
Левкові Лук’яненку
Під квітень з вирію шпаки
себе у Кучинім явили,
А ми, зіскучені за ними,
їх годували із руки.
Чи навпаки? Бо їх дзьобки,
піснями повні голосними,
улили сили в наші жили
і кров роздрухали таки
під квітень теплий. Щоб не злими,
не шкарубкими, як щітки,
ми зачинали веснянки, –
шпаки нам душі співом змили
І ми, балакаючи з ними,
в свої вслухалися думки.
31.03.1974
101
(1532)
А ялинк ´и були зелені,
і тільки зараз, навесні,
вони відкрилися мені,
сказали: ми й були зелені.
Давно, колись, як уві сні,
вітри напали нас шалені,
здирали убрання вони
з берізок, ясенів і кленів
пожовкле, жухле. А зелене,
в якому ми стояли – ні.
А потім нас присипав сніг.
І ми несли його щоденно,
Згори засніжені. На дні –
зелені… ялинки зелені.
31.03.1974
102
(1533)
Дмитру Гриньківу
Брудніє біле знамено зими
і никне, і зникає, мов полуда –
замиренню не буть! Весна іде повсюди
і в тв ´оїм серці з’явиться за мить.
Чи ти готовий? Кожна яма, груда,
струмок, сніжинка, дерево і ми
стаєм ареною затятої війни
і переходим під весни оруду.
Послухай! Сонце щось нове сурмить,
і все танцює під побідну дуду –
лишень зима чіпляється за мир,
але не буть замиренню, не бути!
Чи ти готовий? Повнить повінь груди,
і перший раз приглушено гримить.
8.04.1974
103
(1534)
Телиця і басистий джміль,
і сонце в хмарі, і часник у грядці
ростуть собі, нічого не бояться,
бо їх п’янить зростання хміль.
Якщо в душі у тебе біль,
коли навколо веселяться,
а в запобігливості й ласці
почуєш гіркоту і сіль –
тікай звідтіль і звідусіль,
від халабуд і від палаців
на лоно лану, простір піль,
до невибагливої праці –
і ти відчуєш, що тобі
ізнову двадцять, вічних двадцять.
5.05.1974
104
(1555)
Здійнявши крила понад спину,
могутнім помахом війну,
і понад полем я пол ´ину,
порину в запах полин ´у,
не буде мет, не буде спину –
так оголошують війну!
Отак спинається билина,
так ринуть ручаї по дну!
Пол 'ину з хмари на хмарину,
вітри зустрічні розгорну,
я крильми Сонця доторкну,
але і землю не покину:
тобі, кохана і єдина,
я небо прихилю, пригну!
1.06.1974
105
(1557)
Ярославі
Уже світає, донечко, світа…
Упав на серце солов’їний Спів
і тулиться, і стогне, і рида,
і вимовля: «Біда мені, біда,
я так спішив, я так сюди летів,
я так тобі почутися хотів –
але шляхи, але цей час і даль
я вже не той, себе я розгубив.
Я там був князь, а тут немов злидар,
я там був Спів, лишилося лиш пів,
та ти не слухай, а іди собі».
Та я не йшов, бо пісня та свята
відлуння, відгомін збудила у світах
і я той Спів ловив, і пив, і млів.
3.06.1974
106
(1571)
Ця осінь без дощу, як без плачу,
як без печалі, без журби і суму:
вона спокійно думу свою дума,
мовчить собі, і я собі мовчу.
Мовчанням обшир повниться, як
струмом,
і вже його гучне мовчання чуть,
вже я і сам, як плин, у Біг течу
і в Чорне море між вогнем і глумом
врізаюсь пасмом русим, ніби чуб…
Так намокає, набрякає гума,
по крапельці вбираю і лічу…
Блакитна осене! Пірнаю у задуму,
безмовну мову згадую і вчу,
таку потрібну на зимову стуму.
13.10.1974
107
(1574)
Оце лице до мене промовля:
такі ось очі і такі ось брови,
вони підґрунтям стали б для любови,
яка могла б початись звідсіля.
Твоє лице до серця промовля.
Твоя душа до мене промовля:
такі думки і у такому слові,
вони засновком стали б для любови,
як лоном для зерна стає рілля.
Твоя душа до серця промовля.
І тіло твоє спрагле, мов земля,
дощу мого чекає, або крови.
Усе, усе підходить для любови,
вуста до вуст бажання розтуля.
30.11.1974
108
(1575)
Відведи біду від мене, відведи
на ялиці, на копиці, на сніги,
на заливані весною береги,
під каміння, під замшіння підклади.
Не веди біду від мене, не веди
на гостинців перехрестя, на торги,
де вона вчепитись може до других,
дорогих мені або й не дорогих.
Відведи біду від мене, відведи,
У ліси, у нетрі, в хащі заведи,
до ущелин, до печер, до нір глухих,
де немає ані щастя, ні біди,
де людей нема ні добрих, ані злих,
щоб ніхто за мене мучитись не міг.
30.11.1974
109
(1583)
Ущухло полум’я, і біль
вщухає. Тамувать не треба,
а щойно рвалося у небо
і їло душу, ніби сіль.
Коли загоїться – не знаю,
і чи загоїться, Бог зна,
бо тільки лиш одна труна
з поневіряння вибавляє,
та й то тілесного. А душу…
Гай, гай, душе моя, не жди
нічого, крім біди й нужди,
та зрідка радісних зворушень,
які тривають тільки мить,
а гріють потім кілька літ.
2.11.1974
110
(1585)
Мов крила, мов вітряк або літак
(який буде придумано аж нині),
знаряддя страти ніс на своїй спині,
а в серці всі, що збудуться, літа.
Терпка ота доріженька свята,
терпка, як присмак в роті по тернині.
Терпка, мов кров, що крапле по
краплині,
з-під колючок тернових обліта.
Тим крилам ще підляже висота!
На них знесуться вгору покоління.
Яка недивна сутність поклоніння –
схиляння перед тим, що ввись зліта
і разомзнесення. Шляхом тим і до
нині
ступають страдники і шерхнуть їм
вуста.
30.11.1974
111
(1588)
Відмінки
Садок стояв так, як стоїть ставок,
запруджений навколо себе тином,
садка рожевобілковітна піна
в повітря вітром знята, мов пилок,
летить і падає садкові на коліна
і на долоні сяйвом пелюсток…
Ти пам’ятаєш дивний наш садок,
що у дитинство наше входить клином?
Я тим садком і нині у хвилини
сумні й пекучі шлю рої думок…
У тім садку, на плетиві гілок
з квіток збирають мед вони й донині.
О саде мій! О мій садочку плинний,
Не рви, не змий штахетин свій разок!
24.11.1974
112
(1596)
А до Різдва напада снігу,
і все навколо побіліє,
пташкам на лихо, нам на втіху
усе притрусить і закриє.
Пробіг зайчисько, хтось проїхав,
сліди чекатимуть завії.
Здається, досить руху вії,
і ліс пробудиться, задиха,
але повітря ніби крига
прозорочиста ген, аж мріє,
і вмерзли сосни віковії
в цю синю кригу, вічну й тиху.
І тільки жевріє надія,
як опівночі світла криха.
7.01.1975
113
(1600)
Корабелю кола рятівного
з гумовим бездушним старшиною!
Під його орудою страшною
ми пустились берега одного.
Берега? Що й сам плив за водою?
Що не мав пристанища свойого?
Ет, а нам-то, нам-то що до того? –
з власними руками і бідою,
з долею відрубною дорога
нам своя судилась, то ж до бою
із добою, з вітром, із собою!
Віддамось на ласку пана Бога,
щоби не залежать ні від кого
в тоці одіссеї рятівної.
10.01.1975
114
(1601)
На перевалі двох років
йде вододіл зими і літа:
з одного боку йме твердіти,
з другого боку – навпаки,
з одного – супиться сердито,
з другого – усміх залюбки,
з одного – мороком покрито,
з другого – сонцеві бризк ´и.
Пора, пора перевалити,
кладки дубові попалити
і присмак сплюнути гіркий.
О синій вітре, білий світе!
В снігу здригнулися струмки
і шлях шукають до ріки.
13.01.1975
115
(1602)
Рік новий, а сніг – старий.
Може, трошки ще підсіє…
Розхапавши жменю крихт,
грудочки із руху й пір’я –
горобці – майнули й сіли
на яскравім ліхтарі:
він і світить, він і гріє
животи і пазурі…
Коли все з морозу мліє,
коли сам мороз дуріє –
так і бризкають з-під стріх
непідвладні ентропії,
незнищенні, як надії,
сірі живчики…
14.01.1975
116
(1604)
Я розумію мову каменюки,
що плюхнулась у воду й захлинулась,
і шарудіння гусіні й гадюки,
з яким вони до листя й трав звернулись.
Скажу, про що той невимовний грюкіт
копит, коліс на велелюддях вулиць.
Я можу розтлумачити, щ 'о стука
у ґрати ребер серце надто чуле.
Та годі зрозуміти дивні звуки,
що із небес з тобою ми почули.
Ми б їх з такою радістю забули!
Вони були причиною розлуки!
Так дивиться дитина в світ заснулий,
на ясні зорі. Й плаче від розпуки.
Січень 1975
117
(1605)
І не сніжить і не морозить,
і вітру повів не дмухне,
та тільки небо все хмурне –
таке сірісіньке, як мозок,
в якому думка не зблисне.
Природа спить і ми в облозі,
закляк осадник на порозі,
розносить протяг щось хмільне,
а ми йдемо, ми все в дорозі,
хоча і з місця не ступнем.
Ловлю поезію у прозі,
як вітра в полі, день за днем.
Шука поезія мене
на морі Чорному, на Бозі1.
Січень 1975
1 Бог, Біг – правдива, істинна назва Південного Бугу
118
(1615)
У березні береза не цвіте,
у березні ще заметілі, власне,
як не сніги – багнюки непролазні,
тумани, сирість, хмари… та, проте,
є дні такі, що пору невиразну
оздоблюють в проміння золоте,
врожевлюють, плекають мрії красні,
підносять вгору почуття святе…
Благословен той чистий пієтет,
співмірність, співвідносність,
співгараздність,
коли усіхнє змішується з власним,
а все дрібне покірно геть іде.
Благословенні материнський день
і їх продовження – обидва дні Тараса.
27.02.1975
119
(1617)
На синім лісу тлі
ялиць верхи жилаві,
під ними на землі
чорніє сніг дірявий.
Повітря стовп наліг
на стовбури гілляві,
і спить, як дід на лаві,
що з бражки захмелів.
Уже на переправі
бува, що хрусне лід,
і сонце хмарно-мляве
аж рветься від землі.
…Полощеться в теплі
кінець зимовій справі.
26.02.1975
120
(1620)
То тане, то мороз притисне…
То сніг, то сонце топить лід.
Не витикають носа снігурі
і не летить весняний провозвісник.
Те на порі, а те уже – з пори,
їм, на порозі стрінувшися, тісно,
вони зійшлися в герці ненавмисне,
і в чому стрим? І чи потрібен стрим?
То ще не грім: то сніг сповза зі стріх,
ковзне залізом, снігограєм присне,
не здожене ґринджоляне колісне,
в кожусі гріх – і без кожуха гріх.
День рівний ночі. Рівновага скрізь,
як між словами й голосом у пісні.
24.03.1975
121
(1621)
Роману Обуху
Мій хрещеник хрещатий,
мій хрещатий хрещеник!
На вітриськах скажених
не вітрила, не ґрати –
на хрестах розіп’ято
на вербових, зелених…
Ох, ці свята, як цвяхи
крізь долоні у мене.
Це, хрещенику, тато,
твій татуньо, хрещений
і пером, і булатом,
і папером казеним,
ще й на грудях печатка –
чи підкови… чи ТЕНа.
24.03.1975
ТЕН – тепловий електронагрівач, які ми, ув’язнені (зеки), виробляли у робочій зоні. Вони вставляються до електропраски.
122
(1622)
Не треба, батьку, говорить про біль,
про долю і про розум теж не варто,
а краще мовчки посидіть при кварті
та заспівати нашої про хміль.
Ой, хмелю, хмелю, де зазимував ти,
в яких снігах, пекучих, ніби сіль,
в яких гілках? в яких голках? Звідтіль
коли повернешся до ненчиної хати?
Вже пелюсток рожева заметіль
летить-летить від Вінниці до Балти,
як зрозуміти, що пророчать карти,
лягаючи на вечоровий стіл?
Про біль відбутись, тату, можна жартом,
коли є стіл, і хліб, і сіль, і хміль.
26.03.1975
123
(1623)
Слова і голос, блискавка і грім,
душа і тіло, колосок і корінь
злютовані обоє ув однім
на віки вічні тісно і прозоро.
А як же я? Моє життя у чім?
Що зв’язує сьогодні і учора?
Чому дрібніша і тмяніша горе?
Чому – в глибокім – не тунаю в нім?
Моя любове! Ти – мені опора,
моя надія, крила, непокора,
мій голос, корінь, і душа, і грім.
Як добре, хто на зиму сад упорав!
Мороз і сніг деревам ніпочім
знов оживуть у сонці веснянім.
27.03.1975
124
(1634)
Вночі дощило, моросило…
Краплиночки такі дрібні
на руку падали мені
і голосили, що є сили:
«Ой, що за дні, чудові дні
у нашім кр 'аї наступили!
Уже цибулю посадили.
І зацвітають яблуні.
Трава зелена вкрила схили,
і між могил, і на могилах
росточки вибились рясні.
То ж полетіли в край наш милий,
доволі тут живому скніть!
Дощем впадімо на лани!»
31.03.1975
125
(1636)
Завідує, провадить чи веде,
лиш той, хто відає, а світ не знає,
хто ВИДить все, то той і ВІДу має,
В незвідане від ВІДомого йде,
він як відун, усім повідомляє
провозвіща, розпоВІДа про те,
яка їх ВИДозміна жде
у дні новому, що уже сВІТає.
Бо ВІДа – світ, світанок, світло, День
і усВІДомлення – сВІТогляд
розВИДняє,
і, ВІДпоВІДно, в неВИДь йде ВИДець,
хай сВІДок тільки соВІСть споВІДає,
а сВІТоВИД всеВИД не підведе.
1.04.1975
126
(1638)
Верхівка є, а кореня нема.
Химерне дерево… хіба таке заквітне?
натужливо, ледь-ледь, потрошку, бідне
росте воно оманою з оман…
Коріння є, а от гілля катма.
Химерна поросль, кущ, лозняк
безплідний,
при справжнім дереві воно і непомітне,
лиш нидіє оманою з оман.
А є таке, що вперлось обома:
корінням в землю, і у небо віттям,
та хміль, як вуж, його обплутав спритно
і при землі, згинаючи, трима.
Ростуть дубки і ясени сусідні, –
йому ж уже і сонечка нема.
9.04.1975
127
(1641)
При ялині мале яля,
манюпусіньке ялинятко
все питає: «Де, мамцю, татко?
З ким і де він тепер гуля?»
«Спатки требці, ялятку, спатки!
Люденятка й зайчатка сплять,
засинає Чумацький шлях
і заплющує зоренятка…
Люлі-люлі, яля-маля,
не судилось нам ні гулятки,
ні ходитоньки – лиш стоятки,
аж корінчики заболять».
Та яляткові сняться татко,
і воно з ним у сні гуля.
18.04.1975
128
(1642)
«Коли я спатонькало, мамо,
я татка бачилонько в сні,
він посміхатонькавсь мені
і ворушитонькав голками.
І ми гулятонькали з ним
поміж ялицями й дубцями,
як славно булонько це, мамо,
гайда гулятоньки! Он сніг
Іде без ніжок поміж нами,
і хмаренятка теж без ніг…»
«Але ж ми, доню, з корінцями,
що ж нам рівнятися до них?
Колись і я гуляла снами,
а помиратиму на пні».
19.04.1975
129
(1643)
Затамувати печію бажань,
загальмувати швидкості шалені –
хіба не це закладено в зеленім
взірці зростань, взірці розумувань?
Від іритацій, сказу, неврастеній,
від розпачу, вагань, поневірянь,
від струсів, бунтів, збурень і повстань,
жагучих пристрастей, руїнних і
мерзенних –
я заклинаю, д 'уше мій, – повстань!
Душ 'е моя! Вспокойся у смиренні,
пий по ковтку мед мудрості
блаженний,
настояний на коренинах знань,
спиняй хвилину суті в марноденні,
вмістилища свойого не порань.
24.04.1975
130
(1644)
Яким я бачу щось – таким воно і є,
я сам його наповнюю тим змістом,
з яким пізніше маю його з’їсти,
чи виблюнути, ніби не своє.
Якщо палаєш ти коханням чистим,
до дівчини, яка вона не є,
наскільки гарною і чистою стає
уся вона, мов крапля промениста,
і, як веселка, радо віддає
твого палання райдуги барвисті!
Але хай зміниш зору кут колись ти,
і вже промінитись вона перестає,
вбирається у сіре, ув імлисте,
і віддаляється, і зовсім розтає.
24.04.1975
131
(1647)
Двадцяте квітня. Після теплих днів
війнуло зимном. Хмари, сніг і вітер!
Змерзають сльози розпачу на вітах,
що необачно вірили весні.
І вимерзають… І суворість вмита
на їхніх рисах твердне, як в борні.
Весні повірити?! О ні, нізащо, ні!
Лиш літові – і то – як справжнє літо.
Як скулиться ріка на бистрині!
Цнотливо прагне – марно! – затулити
Розкрите лоно. Бо сьогодні стидом
стають вчорашні мріяння хмільні.
І студять хмари сонце в пелені,
і вітер бавиться померзлим квітом.
20.04.1975
132
(1653)
Рукою подати – і ліс,
зелене, лунке різнолистя
в якому пірнати і плисти
гілками увись і униз,
Униз і увись. Ані їсти,
ні пити – по нім розпливтись
до найнезнайоміших лисьв 1,
до щонайтаємніших, млистих…
Рукою подати – і ліс,
із листям, пташками, із хистом
оздобити сіре в… Продолжение »