свою ні в чім невинну верблюдиху.
19.07.1972
36
(959)
Твій сивий голос вдалині,
обличчя, зморшками сповите,
твоє зітхання сумовите
стоїть при мені день при дні.
Гай, доле, гай: всихають квіти,
(ще вчора свіжі і міцні),
якщо їх вчасно не полити, –
а ти ж дощем була мені!
Не покидай мене у світі
твій сивий голос вдалині
і навіть сльози непролиті
чекаю – з’явишся чи ні
вже не полити, а палити
мене, засохлого на пні.
21.07.1972
37
(966)
Слід осени і лід зими,
неповторимо-тоскний слід,
у небі місяць мідний зблід,
притихли, знітились громи.
Недосвіт висолодив глід,
калини кетяги обмив,
упали списи соломин
на болі зрубаних колін.
Нарешті дочекались ми –
стоять обжинки на столі…
Ти бачиш теж? Закличний слід
розлука виплела саньми.
Я знаю, що іти б не слід.
… Слід осени і лід зими.
22.07.1972
38
(978)
Що путнього у поступовості,
з якою дерево зроста?
Невідворотносте свята!
Вся таїна – в твоїй суворості,
чужій для сумнівів, хитань,
байдужій навіть і до користі,
у незалежності від кволості,
і від пристріту, й від кота.
Лишень від снігу схил оголиться,
лиш перша птаха приліта,
встає билиночка бліда
і невідступно Богу молиться.
А дні складаються в літа.
І все – повториться.
23.07.1972
39
(983)
Назад! Назад! До річки і дерев,
до гомону розлогої діброви,
до задуму спокійної корови,
до коника, що сюркотить-дере,
до плоскогір’я кам’яної мови,
котра повік віків не одімре,
до тих небес, де степовий орел
чатує, вилітаючи на лови –
покинувши обтяжливі окови
нудотних справ і марень, хай їм грець,
втікаю, як султан у свій гарем
тіка від берла в розкоші любови.
Від світської нелюбої розмови
до любої «печери» – уперед!
23.07.1972
40
(1004)
Достигають пшениці у полі,
матіоли сп’янено цвітуть,
ясні зорі, іскри захололі
падають на стишену скирду.
Тихий вітер ходить по стодолі,
у свою вслухаючись ходу,
щось тополі шелестять поволі,
ніби з небом бесіду ведуть.
Неповторний вечоре, звідколи
у красі, завмерлій до ладу,
бережеш за пазухою болі
і гойдаєш в гойдалці біду?
Може, й я до неї не дійду,
стишений в полоні матіоли…
25.07.1972
41
(1012)
На червоному тілі згуби
сиві пасма, як болю смуги,
від захеканої наруги,
від питання, що стало руба.
Присмокталася спрагла туга,
напилася, мов п’явка груба.
Розтискай же залізні зуби!
Розпускай дротяні попруги!
Слід копит борозну подлубав,
злак понівечив після плуга,
надаремно волають труби,
не устане, не зійде вдруге:
бачиш, зуби згризають губи,
бачиш, люба, врізаю дуба…
26.07.1972
42
(1014)
Море хвилею грає,
ллється літепло всюди.
Я без шор і полуди
світ у себе вбираю.
Я не знаю, що буде,
і що було, не знаю –
цю хвилину сприймаю
без хвали і огуди.
Добре, люба, що маю
це кохання розкуте,
твої очі і груди,
тихий шепіт «кохаю»…
Ну подумайте, люди, –
буде ліпше у раю?
26.07.1972
43
(1019)
Що се за диво? Ти мені приснилась
Збентежена, по-хатньому буденна,
смутні зіниці радість освітила.
До чого б це? Чи згадуєш про мене?
А я в мішку ховаю вміло шило,
вже котрий спогад випалив шалено,
і спопеліло листячко зелене,
його палке бажання опалило.
Лишилася абищиця нужденна,
бодай би стачило, щоб пагінці пустила
та заново весною вкорінилась…
Чи ти кохаєш, чи вже ні – про мене…
Та коли згадуєш, то ліпше згадуй
денно,
щоб ніч моя для іншої звільнилась.
26.07.1972
44
(1035)
Роздягайте серця! Черевики скидайте.
Ми прийшли до Ріки, що у вічність
тече.
Глитаїв і дурних, і нечес, і нечем –
всіх приймає у себе. Ступайте,
плескайтесь!
Глибина – від підошви і понад плече…
Дно піщане, а берег пологий, плескатий.
Сходять з берега в річку малі
немовлята,
ясно, діти, хто з сміхом, а хто із
плачем…
Та навчаються всі у цій річці купатись
і не вимануть з неї й калачем…
28.07.1972
45
(1037)
Сідає сонце в очерет,
котрий, мов море висхле, грає…
Що, коли раптом запалає
від того сонця очерет?
Ми човен тихо просуваєм
між очеретом уперед
за очеретини берем
двома руками – й підтягаєм.
Ти натягнула мій берет,
брунатна мавочко із гаю…
тебе очима доїдаю,
немов би мед, немов би мед…
І знаю: вилижу до краю –
та й запалає очерет.
28.07.1972
46
(1043)
Не ремствую, не нарікаю,
а тільки скаржуся собі
таки на себе. Що ж робить,
як винуватого немає,
а мушу жить, то треба жить,
і ця потреба лиш тримає,
а коли жить, то нащо маю
я нарікати, чи тужить?
Нудьга здоров’я відбирає,
дозвілля нівечить душі
хоч право спокою лишіть,
моєму серцю, що конає!
Та що робить, та що робить,
як того спокою катмає?
28.7.1972
47
(1051)
Оце і є освоєна земля,
тут перехресно розійшлись дороги,
а там он стежку протоптали ноги,
а там покрита злаками рілля.
Чому сюди несу свої тривоги?
Хіба вони здрібніють у полях?
чи сподіваюсь полем розіллять
щоб не хлюпнути на кого живого?
Не сподіваючись ні звідкіля
ані розради, ані допомоги,
я ту ж духовну ниву обробляв,
що й пращур мій освоїв під порогом –
Він перед Сонцем коліньми укляк,
а розумом хапав його за роги.
29.07.1972
48
(1053)
До тебе йду і уклякаю радо,
релігіє моя – Поезіє моя!
Мій понадсвіте, для якого я
Фарбую світ цей барвами принади.
Сольфеджіо – то є біда твоя,
лякає непосвячених у правду,
сія посвяченим, що мов би на параді,
довірливо і радісно стоять, –
сім’я одна, що ненькою зве Ладу,
ляга їй генний шлях аж до Еллади,
соляріс їх попереду сія,
фалангами іде на лан сім’я,
мішки на грудях. Зерно в зерно пада.
Ретельно розсіва поезію сівач.
29.07.1972
49
(1062)
Поставиш наголос незвично –
і вже міняються слова.
Так форма вислову нова
міня семантику магічно.
А мова – мов ріка жива,
нестримна, вічна, бистротічна,
щось небувале поряд з вічним
щомиті людям відкрива.
Як хлопець змінює обличчя,
новий вдягаючи крават,
так мова вчинює дива –
до порівнянь незвичних кличе,
дрібне у шати повива,
або ж принижує величне.
30.07.1972
50
(1066)
У казани налляли молока,
підклали дров під чорні казани.
Як почало вибулькувать у них,
то підвели Іванка-дурачка.
Десь, як на зло, і Горбоконик зник,
від соплів-сліз Іванків змок рукав
хоч як він видирався і скакав –
та довелось пірнати в казани…
Зате ж і радість піднялась яка,
коли живий-здоровий з кип’ятка
він вибрався розумним і ставним!
Цар і собі мерщій стягнув штани,
щубовсть униз! О доленько гірка
розумних, що наслідують дурних!
30.07.1972
51
(1085)
До цього серпня скільки днів вело
і скільки струменів ночей збігало,
що навіть дивно, де те все сховалось,
що в перший день мене не замело!
Цей день як день. Не відрізниш немало,
мов сірувате горобця крило,
і все ж у світі щось та відбулось,
раз люди серпнем це нове назвали.
До цього серпня все на світі йшло
і шлях тернистий вперто торувало.
Признайся, серце, ти не сподівалось,
що в цьому серпні вистигне тепло?
Я розпашіле притулив чоло
до цього серпня, мовби до металу.
1.08.1972
52
(1088)
Що б я робив, коли б отак не міг
все, що в душі копичиться, спускати?
Воно б давно прорвало всі загати,
хлюпнулося б і збило мене з ніг.
Та кожен з нас щодо чуттів – дірчатий.
Різниться спосіб виливу. В одних
це буде пісня, а матюк в других,
у третіх просто – бити чи ламати.
Не втримаю я почуттів своїх.
Тебе не бачу – і мерщій писати!
І в тім писанню зазнаю утіх.
Тому я часто рву свої посвяти:
наскільки б я сильніш кохати міг,
якби чуття в слова не вивергати!
1.08.1972
53
(1126)
На моїм гралі дві струни,
бо решту вітром позривало.
І ось в руках держу цурпалок…
Покинуть? Боже борони!
В нім – дві струни. Хіба це мало?
Як пара рук, як пара ніг,
як пара крил міцних, пружних,
котрі природа дарувала!
Ще в небеса полине з них
те, що під серцем сповивалось,
те, що веде мене й п’янить.
Не замовкай, двострунне грало!
Чистіш, ясніше забрини, –
бо ти іще не все програло!
5.08.1972
54
(1130)
Двострунне грало я беру…
одна струна його журлива,
друга – весела, жартівлива.
Торкаю першою котру?
Якщо журливу – то не диво,
бо душу так мою навкруг,
мов шашіль дерева кору,
журба обточує тужлива.
Але, продовжуючи гру,
чіпляю пальцем несміливо
і веселішої зі струн,
затим – частіше, далі – зливу
акордів змішаних беру!
бо, коли граю, – я щасливий.
5.08.1972
55
(1232)
Отак влягається гроза.
Ще вітер де-не-де зірветься,
зненацька дерево здригнеться,
або розпрямиться лоза…
Веселки чарівна краса
містком над річкою угнеться,
так і здається – геть женеться
по ньому грім той на возах.
Аж глянь: у встояні озерця
сипнеться дощова роса,
прозоро-синя, мов сльоза,
вона постукає до серця,
і спрагле серце озирнеться,
не заспокоївшись, назад.
14.8.1972
56
(1233)
Сп’яніння
Шановна пані… Як се сталось?
Отсей Ваш ляпас… Сей Ваш гнів.
Хіба я так уже й сп’янів
від цих кількох малих… бокалів?
Чекайте… в цьому щось на дні…
То Ви, напевне, там сховались,
і жартівливий милий палець
звідтіль погрожує мені.
Ах пані, пані… Ви сміялись.
Тепер притихлі і сумні…
Я у вині, як у багні…
Ви у мені розчарувались?
Але ж… Ви мить оцю збагніть:
Ми – цілувались… Ці-лу-ва-лись!
14.08.1972
57
(1238)
Груля
От четвертуйте чи стріляйте,
а не повірю я і ні,
що ви настільки вже дурні,
аби мене за грулю мати!
Ні ви, ні мічені ті карти
для мене не були страшні,
бо я не хтів, не думав грати
в нічному вашім казіні,
не хтів я карти й в руки брати!
Мені ж їх совали під ніс,
мене примусили програти,
іще й моргали: «Пане-брате!
Ти файно граєш. Ми ж – файніш».
І ось – порожні кишені.
15.08.1972
58
(1276)
Словам не вірити, а вірити – ділам…
Яви діла свої мені, кохана,
бо слів твоїх пекуча надто рана –
як з нею до сьогодні дожила?
А втім, пробач, допитувать не стану,
бо я такий – якщо вже запалав,
не згасну, не згорівши аж до тла.
Я алкоголік, що тобою п’яний,
птах, у якого ти замість крила,
йог, для котрого ти є вічна прана,
день, у якого ти була світанок…
Як ти дожить до цих часів змогла,
щоб я тепер питав тебе про рани,
словам не вірив… А шукав діла?!
30.08.1972
59
(1286)
Галченята каркають гаркаво.
Ще малі, а вимовляють «ер»,
дуб над ними гілля розпростер,
сонце пробивається яскраве,
ніби з неба хлюпає заграва
у гніздо, наповнене ущерть.
кожен рота голосно роззявив
і, здається, на віки – затерп.
Де ж це наша манна з неба – страва
забарилась – де ж це дотепер?
Кожен з них не раз уже помер,
і ожив, почувши «кар» ласкаве.
Але то – чужі ззивались ґави…
І життя стікало з їхніх пер.
31.08.1972
60
(1292)
Колись тут плем’я антів газдувало,
орало, полювало, і в мережі
сріблясту рибу щедро одягало,
як у ошатно здоблену одежу.
Можливо й знало, що то значить
«мало»,
можливо й хворіло, і не лише на
нежить,
можливо й вміло дуже вміло стежить,
де звірина стежини прокладала.
Ніхто не смів розорювати межі,
чи розбудити, коли плем’я спало.
Шукаю слід їх – де ж він? Де ж він? –
у вітрі, у рослинах, у обвалах…
Колись мені у лекціях читали,
що я до цього племені належу.
1.09.1972
61
(1301)
Волів довго гнали до бойні,
а в кінці – давали їм добру пашу, спочинок.
Воли не спали довго тої ночі,
напасшись і напившись, відітхали,
вдоволеною вдячністю набрались
великі їхні і вологі очі.
Коліна, стомлені за місяць, спочивали
від тих шляхів, що довелось столочить.
Яка трава тут! Хоч би не зурочить –
яка ріка! Нарешті дочекались,
дійшли, домучились… Це, певне, люди
хочуть,
щоб тут ми жили, пили, годувались.
Дарма, виходить, декому вчувалось,
що десь ножаку вже забійник точить…
Воли дрімали й, мабуть, посміхались
своїм видінням, ситим і пророчим.
2.09.1972
62
(1304)
Глухі до всього, мов тетері;
без міри глушим самогон,
з петель зірвало наші двері,
і свище протяг, вдершись через
дірки у зношений вагон.
Руками мацаю… Кого?
Стерно? стропила? стелю? стерво?
А чи держална з корогов?
чи золотого шмат паперу
з НЗ1 початого свого?
Як нашим предкам у печерах,
нам треба втримати вогонь –
палає тьм’яно лисий череп
останнім відсвітом його.
2.09.72
1 НЗ – незаймане
63
(1305)
Тарасові Мельничуку
Ти – відкриття нового
армагедону світу
рюма біля порогу
ангелом з того світу
синій-пресиній вітер
може для остороги
«Еврика» мовлять дітям
люті скручують роги
і висівають биту
на перелоги-логи
иній всипає квіти
Чути не стогін звідти –
усмішку болю твого
кидають до острогу.
2.09.1972
64
(1307)
Мов вирвалися з лісу –
по черепах, кістках
цар, цезар, кесар, цісар –
зібралось достобіса
до столу бідака.
Псом кожен в миску лізе
і хлебче з черпака.
Та лиш мужик залізно
щелепи затиска,
учені і самбісти
кидаються і виснуть
йому на кулаках…
Дорога в комуністи
лягла для мужика.
2.09.1972
65
(1308)
Історіє, моє ребро,
моє зітхання і діяння,
прислужнице в убранні пані,
перо занурююча в кров!
Що втямив я? Лише останній,
страшний, невимушений крок
по лезу, по шнурку, по грані
на тлі ворон і тлі зірок
стовбичить кафедра, мов трон,
на незаживній моїй рані.
Із лекцій, біблій і коранів
я усвідомив твій урок!
І гірко знати, що добро –
це зло, очищене стражданням.
2.09.1972
66
(1339)
Моховничку, лишайничку зелений,
що дивом виріс в мурах кам’яних,
ти невибагливий в забаганках своїх,
тому й великий, вічний, як на мене.
Крізь холод зим і плеск дощів лихих,
крізь сонця промені посушливі, калені,
крізь загребущі лапи, кігті, жмені
пройти, пронести ся і вистояти зміг!
Моховничку, лишайничку зелений…
І я прийшов до тебе із-під стріх,
від літаків і швидкостей шалених
без сили, без бажань, без задніх ніг,
та, бачу, вже не тра й тобі таких:
твоє життя – усе війна скажена.
5.09.1972
67
(1331)
Цей вересневий тиждень відгорів,
дощами злявся на розмоклу душу,
лелеченьки курличуть угорі,
та віковічну тишу не порушать.
Вона стоїть, як ці ліси стоять,
вона повнава, ніби місяць повний.
Тебе відкрив я, тиші верхоянськ,
настояний на вицвічених жовнах.
Шукать і досягать першоджерел
і в тиші тихій, диханням осніженій,
блукати між обриджених дерев
і марити квітуючими вишнями.
Цей вересневий тиждень відгорів,
новий стає на вицвілий поріг.
8.09.1972
68
(1335)
Некурево полегшує життя,
недумання полегшує тривання,
від сивого світання до смеркання
вивершую знаття до майбуття.
Ковтаємо відразу і волання,
гризоту, і образу, і сміття,
вилизуємо руку до пуття,
ту, що рихтує нам кровопускання…
Чи хай у груди бджоли залетять?
Чи погляд милий душу хай поранить?
Раз безталанний – буде безталанний,
хоч хай його сім раз позолотять.
Тож краще ввічливо сказати
надобраніч,
та й спать.
6.11.1972
69
(1336)
Чия правиця черпає зерно
і висіває небом зоряниці?
Чи я, чи ти, чи ми безчолі й ниці
і нам нічого втямить не дано?
Яка глибінь! Немов би із криниці,
зі споду роду крізь небес вікно
вдивляється у Всесвіт порохно,
оздоблене у мозок і очиці.
О святість ночі, о катівне сном,
коли можливість мариться чи сниться,
бо ж хай урешті і збагне багно
призначености вічну таємницю,
усе одно приречене воно
себе не перелляти через вінця.
6.11.1972
70
(1337)
Попожурись, поіритуй, поплач…
Усе ж бо так складається, небого,
твоя рука лягла, мов там була,
мені на радощі, на спокій, на тривоги.
Перелюби, благаю, перегладь,
пережалій, не боячись нітрохи,
так горобчиха-матінка мала, –
хистячи сина, кішку наполоха.
Життя без руху, сонце без тепла,
без ляку ніч і двері без порогу,
без неньки хата і вівтар без Бога,
без вітру буря, видиво без тла, –
любов без крайнощів, без гріз, без
паталогій –
і ти без мене, і моє без твого.
8.11.1972
71
(1338)
Тих-тихала, цок-цокала, кидьки…1
Літають крем’яхи в повітрі, гей би
мухи,
керовані півпорухом чи рухом
твоєї півдитячої руки.
Нанюхавсь пороху і горенька
нанюхавсь.
Та паху слід слабкий і нетривкий,
лиш спльовуєш недбало остюки
солодкої вареної макухи
між лободи, у поросі таки.
Твої уже виловлювали вуха
камінний крок недоленьки-жерухи,
що від Одес, сибирів, соловків
несла й тобі надпитий добре кухоль
й приховані тернові колючки.
9.11.1972
1 Назви позицій при грі в крем’яхи
72
(1341)
Сниться білий пухнастий хліб,
і картопля, зварена мамою…
Щось предивне коїться з пам’яттю –
так і моститься при столі.
Що це з пам’яттю, з тою самою?
Однокрило? – Який політ?
Буде борсатись по землі
перепілонькою пораненою.
Та вже, людоньки, – по крилі:
ген суглоби коти догамують,
а те місце тьм’яніє плямою
і зроста, і зроста на тлі.
Сняться коржики, спахлі мамою,
і прибитий морозом глід.
10.12.1972
73
(1345)
Дерева, мов мереживо казкове
на чорнім тлі мого й твого життя
і ще оці півнесерйозні лови,
розігрувані штучно для котят.
Скажи мені, чи ти що-небудь втяв?
Чи втямив? Ні? А я вертаю знову
до нашої колишньої розмови
про долю, про наївність, про чуття.
Чи можна тут підозрювати змову,
чи справді хто довгий мацак простяг
і підсува ідилію зимову,
як найдорожчим, рідкісним гостям?
…А котеня наїженим кігтям
то відпускає мишеня, то ловить.
19.12.1972
74
(1348)
А я тобі заборгував,
хоч так не хтів у борг залазить,
і ось, не озирнувшись, зразу,
сховалась в ямі голова1.
Такі трапляються дива:
добро витворює образу,
а врода збуджує відразу,
а найкоротша путь – крива.
Таке у світі цім бува:
забиті щільно перелази,
сльоза повік не пробива;
простує думка до маразму,
перехопила горло спазма –
і затухають в нім слова.
31.01.1973
1 У Англії за неоплачені борги винуватця садили до ями на певну кількість днів.
75
(1350)
Загой мені душу мою, мов рану,
наладь мою думку на праву путь
і, коли вирушу з дому рано,
будь ти зі мною і не забудь.
Чуєш, єдина, мої благання
в жменю, у серце тобі впадуть.
Дай мені вмерти колись прочанином,
дай мені жити у чому-будь.
Дай мені очі оті останні,
дай мені усмішку на зростання,
лагідність дай на лють –
так мені важко буть.
Бачиш, кохана, з раннього рана
просто на рани солене ллють.
16.02.1973
76
(1351)
На вичорніле поле йшли сніги,
сповзалися із півночі і півдня
припорошити «кукуріку» півня
і витоптати зело до ноги.
А їх вела нечувана князівна,
до ніг її схилялись вороги
самі в’язались у вузли тугі –
рубай, січи і ріж нас, богорівна!
В ній більшало завзятости й снаги,
ішли загони ген за гоном гін.
Постій, князівно, дівчиня наївне!
Даремно ти пустилась берегів:
ось-ось запіє зело з-під ноги,
проклюнеться у дзьобі голос півня.
Лютий, 1973 р.
77
(1352)
Стоять на чатах будяки,
і кропиви стоять на чатах…
Це не кінець і не початок,
це лан занедбаний такий.
Та золота пора пручатись –
пройшла…прийшла… чи навпаки?
Йдуть до вінця уже дівки,
що вчора вийшли із дівчаток.
А суперечка – не з руки,
рукави ліпше закачати.
Та й заходитись прочищати
від будяків свої грядки.
Святої праці причащатись,
кропитись потом вік-віки!
Лютий, 1973 р.
78
(1354)
Сестрі Валі
За роком рік спливають, як вода,
а що лишається? Лишається робота,
вздовж берегів заплави і болота,
і спрага втолена, і риба, що зроста.
Величний плин одвічної природи…
Хто землю цю до сонця поверта?
Ні ти, ні я… Ніхто нас не пита,
бо то не наша радість і гризота.
У нас є свого клопоту – оттак…
Як досягти, щоб кожна крапля поту,
яку з чола змітає наш кулак,
зриваючися, падала у воду? –
спустивши ноги, бовтатися там!
Честь праці, сестро! Прощавай,
скорбото.
17.05.73
80
(1385)
Із хмари білої химерний зводжу храм,
по стінах розплямовуючи фрески,
і вписані в жовтіючі колеса
донька і мати, батько і сестра.
В очах розбризкана блакитнява небесна
і тріски сонця, котре ма воскреснуть.
Вже освятить і окропить пора
мій хмарний храм тридцятип’ятивесний.
Священнодійство чи грайлива гра?
Високоосвященне? чи бурлескне?
Нависла крапля з кінчика пера.
Прийшла пора косити і збирать.
Ну що ж, підмурок рівний був
і чесний –
то ж буде храм довіри і добра.
25.06.1973
81
(1390)
Хіба це мало? Це ж багато:
повітря, сонце, сіно-хміль
і те, що ми отут самі
за панісестру, панібрата.
Хіба ти чуєшся в ярмі?
Чи я дивлюся винувато?
У крові ходить п’янкуватий
і терпкуватий сіносміх.
Мені його не подолати,
він надимається, мов міх,
він розриває всі загати,
як життєдайний динаміт.
Хіба це – мало? Це – занадто!
А ти засмійся – і посмій!
27.06.1973
82
(1397)
Раби плазуючі, пани-вигулькуни…
Цікавитеся, звідки ви і що ви? –
сміття важенне і летка полова
поміж добірних, як одна, зернин.
Вій, вітрику, виспівуй колискову
вусатому, стрункому колоскові…
Нехай росте він і його сини,
його онуки хай шумлять, як повінь,
ти, дощику, із горщика хлюпни,
щоб колосок високий був і повен,
ти, сонечку, на південь заверни,
теплом своїм його опроміни…
Ну й – хоч не хоч – буде обов’язково
сміття важенне і летка полова.
30.06.1973
83
(1399)
Це відшуміло сінохмілля,
відскирдувалось, відсушилось,
відшелестілось, відхотілось
і не- й до-зволене дозвілля.
І ми купались в тому сіні,
і ти топилась в сіні синім
я рятував тебе із крину,
із трав’яної трясовини.
Це сінохмілля відшуміло,
відшелестіло сіносміхом,
його відлуння жалить лихом
аж попід душу, терпне тіло.
Ой жалить лихом тихо-мило…
Де оченята, руки білі?
3.07.1973
84
(1407)
Узяв би, брате, в береги
Весняних вод своїх буяння
і молоде переливання,
і стрижень, мов би вуж, тугий!
Узяв би, брате, в береги,
узяв б… Продолжение »