История создания АЛБ "Буджак" - историческая справка  Международные связи АЛБ - благодарность Императора Японии
Гимн Белгорода-Днестровского -  один из символов города
Сегодня  Saturday - 27 мая 2017 года  - сегодня   Общероссийский день библиотек (День библиотекаря). День библиотек Кыргызстана. День работников издательств, полиграфии и книгораспространения Украины. Рамадан — начало поста у мусульман. День Ивана Русского в Греции. Праздник клубники. Фестиваль Каннын Дано в Южной Корее. 27 мая в народном календаре Сидор Бокогрей. 1606 В Москве началось восстание против польских интервентов. Казнен Лжедмитрий I. 1606 В Москве началось восстание против польских интервентов. Казнен Лжедмитрий I. 1795 Основана первая государственная общедоступная библиотека в России. 1883 В Москве на Красной площади открылось здание Государственного исторического музея. 1905 Начало Цусимского сражения, которое стало последней решающей битвой в Русско-японской войне. 1930 Американец Ричард Дрю запатентовал прозрачную клеющуюся ленту – скотч. 1969 Создана рок-группа «Машина времени». 

 Олекса Різниченко


Двострунне грало 

Одеса «Друк» 2002

 

Сонети з камери та з концтабору

 

Чомусь у в’язниці, у камері, у концтаборі пишуться сонети. Класична чітка, реґламентована форма їхня із 14 рядочків нагадує клітку, в яку автори-зеки намагаються спровадити і навічно ув’язнити вільного птаха поезії.

Писав і я їх при другому полоні (1971-1977 рр.) у камерах Одеського КДБ і в Кучинському таборі № 36 (Пермська обл.). Тоді я знав лише про «Тюремні сонети» Івана Франка. Про сонети Івана Світличного не знав, про Богдана Кравціва теж не було мені відомо. Ось як, до речі, пише Тарас Салиґа про феномен сонетів Кравціва:

«У тій самій львівській в’язниці, де колись Франко писав тюремні сонети, у 1932-1933 роках «в’язничні» думи Кравціва також формувалися у канонічну віршову строгість. Тюремна невольничість, сувора одноманітність буднів, «сквадратованість ґратами вікон», звичайно, найкраще відповідала нормативам тюремних умов».

Хм, «нормативи тюремних умов»…

Але ж мені чомусь видавалося, що чотири чи п’ять рим, характерних для канонічного сонета, – це недопустима розкіш, недозволена ув’язненому поетові, як наприклад, обід з одеських ресторанів «Україна» чи «Київ»! Це ж як у гітари п’ять чи сім струн – розкіш, у скрипки чотири – розкіш! Паґаніні зумів зіграти на одній струні не згірш, ніж деякі маестро на чотирьох.

І тому я, маючи якусь природню звичку обмежувати себе ще більше, ніж мене хтось обмежив, вирішив свідомо порвати оті дві-три зайвих «струни», залишивши собі лише дві. У мене в камері два дерев’яних ліжка, у віконці двоє перехрещених ґрат – прямовисні і поперечні. Ходити можу лише в двох напрямках – вперед і назад… Дві руці, дві нозі, два ока… Та й слідство бачить лише дві барви у моїй діяльності, у моєму житті – чорне і біле. Жодних нюансів.

Так і почав писати сонети з двома римами, називаючи їх своїм двострунним гралом. Але зараз у мене виникли сумніви – чи можна звати сонетами те, що писав я, порушивши «канонічну» форму щодо кількости рим  та щодо ритміки.

Автори «Словника літературознавчих термінів» (вид. «Радянська школа», К. 1971 р.) В. Лесин і О. Пулинець уже в другому реченні своїх пояснень дозволяють деяке коливання, послаблення вимог до канонічности: «Це складна строфа з 14 рядків п’ятистопного ямба (іноді – шестистопного, рідше – чотиристопного»).

Далі знову неусталеність – римування може бути абба абба ввг дгд, або абаб абаб ввг ддг. Більше того: «Можливі й інші варіанти розташування рим у сонеті». І ще більше! – В. Шекспір писав три катрени і двовірш!

Ну а далі виявляється, що є «суцільні», перевернуті, безголові і безхвості напівсонети… А Дмитро Павличко «вдало спробував створити сонети без рим»!

Гай-гай! Ось тобі і канонічна форма! А я намагався витримувати 14 рядочків, риму – і все одно сумнівався чи то є сонети. Я пробував їх звати ДВОРИМКАМИ, ДЗВОНЕТКАМИ, СОНЕТОНАМИ і т. д.

Але якщо автори «Словника…» усі оті безголові і безхвості утвори вперто нарікають сонетами, то хай і в мене так зовуться. В усякому разі я погоджуюсь з Дмитром Кременем, який ще у 1988 році в рецензії на рукопис збірки  «ДВОСТРУННЕ ГРАЛО» сказав:

«Мені здається, форма сонета в даному разі присутня радше як формальна формотворча оздоба, ніж власне сонетна форма».

Втім, апостол Марко, 2, 27 навів чудові слова Христа про суботу: «Суботу установлено для людини, а не людину для суботи».

Тож, що б там не було, а мені  подобалося втискувати зміст у цю таку важку, складну, головоломну, хитромудру тісну форму. Любив спостерігати, як, навпаки,  часто сама форма диктувала мені свій непідвладний авторові зміст, або розкривала закладене у перших словах, у першій фразі. В якомусь місці я так і написав: «Люблю дивитись, як зростає перлинка нового вірша».

Ще мені подобалися ці сонети якоюсь «чистою» поезією, незаанґажованістю, звільненістю від політики, гасел. Хоча й неможливо їх було повністю позбавити того, що само просилося з душі, але замість розпачу я проціджував сум, замість ненависті – розуміння, співчуття. Любов до України розверстувалася на самі слова, на сонетову мову, бо ж українську. З безнадії – народжувалися обнадійливі рядки, а з презирства до оточуючого безґлуздя народжувалося самокопання, самодослідження, самокартання іноді.

Деякі сонети мають настільки прихований контекст чи підтекст, що я й сам не зовсім можу собі пояснити, що ж хотілося сказати.

Але минає уже тридцять років з дня арешту і закортіло мені показати їх усі читачеві. Деякі друкувалися уже в «Озоні», «Терновому вогні», «Наодинці з Богом»… Переважна більшість вперше з’являється перед очі читача, який може і не сприйняти їх.

Мені ж вони дорогі як спомин про чисті хвилини усамітнення над білим аркушем паперу посеред безглуздости, навіженства, абсурдности імперії зла і глупства, так добре оспіваної Салтиковим-Щедріним під псевдонімом «города Глупова».

Пишучи сонети, я відчував себе там інопланетником, а сонети – моїми НЛО для усамітнення.

 

Деякі пояснення 

 

В роки другого полону-ув’язнення 11.10.1971-11.04.1977 рр. я накопичив кілька десятків зошитів – учнівських по 12 аркушів та загальних по 96 аркушів. Туди я конспектував усе, що читав з історії та мовознавства. Туди я записував пісні, вірші литовською та латиською мовами, які вивчав у концтаборі. Ось грубенький зошит, куди повністю переписано книгу «Балтійські мови» (Вільнюс, вид. Мінтіс, 1969 р.) Ернста Френкеля, видатного німецького мовознавця (1881-1957). Це перше видання литовською мовою, і я мусив його перекопіювати, бо дістати таку книгу не було можливости. Моїм дрібненьким почерком це склало 126 сторінок зошита.

А ось зошит з Євангелієм від Іоанна англійською мовою – останнього року неволі я взявся був за англійську та румунську, ще одну нашу сусідоньку… Он купа зошитів грубеньких, де я заносив однокореневі слова свого Стислого Кореневого Словника (про нього була моя публікація в журналі «Українська мова і література в школі» № 11 за 1988 рік і наведено чотири словограми). Якби мені комп’ютер, я б міг закінчити цього словника…

А ось п’ять зошитів цілком окремих, предмет моїх переживань і тривог. До них я записував свої вірші, сонети, прозу, називаючи усе це «вправи з віршування», бо поклав собі писати щодня і побільше, щоб мати заняття, крім не дуже приємних допитів. Їх брали на перевірки, я по кілька днів чекав їхнього повернення, молячи Бога, аби не конфіскували. Хоча, щоб цього не сталося, я цензурував усе писане, намагаючись не допускати такого, що «вони» мусили б конфісковувати.

Все ж перших два зошити забрали таки, наскільки я пригадую, тут, в Одеському КДБ.

Тож маю п’ять зошитів з такими номерами «вправ»: від 76 у третьому до 1700 у сьомому.

Перший запис під № 76 – вірш «Перемога», написаний 1 березня 1972 року, себто ще до суду, який відбувався з 4 до 19 травня цього ж року. Повезли нас 16.08. до Харківської в’язниці. Тут я зустрівся з Тарасом Мельничуком, якому за вірші присудили  три роки суворого режиму. Потім повезли до Свердловського централу, 29.08.72 ми були там. Через кілька днів етап до Рузаївки, де просто пересилка була (чи є вона зараз – хто зна). І вже звідти до селища Кучине, концтабір № 36, де я й перебував до кінця терміну.

Останній запис під номером 1700 зроблено 5.10.1976 року. А звільнився я 11 квітня 1977 року. Тож останні місяці віршів уже не писав, займаючись інтенсивно англійською, румунською і трохи івритом.

Сонети (чи сонетони) я передрукував десь у 80-х роках. Дав переглянути Дмитру Кременю. Він 1988 року написав досить непогану рецензію з порадою друкувати їх. Але хіба тоді можна було про це думати? Мене навіть районна газета в Первомайську, де я мешкав з 1977 до 1996 року, десять років не друкувала, бо я був персона non grata…

 Коли одеське видавництво «Маяк» готувало мою книжечку «Озон», ми з редактором Миколою Суховецьким помістили туди 42 сонети.

«Озон» побачив світ весною 1990 р. У грудні мене прийняли до СПУ.

Друкуватися стало легше, але виникло нове питання – кошти. Ще встигла вийти у «Українському письменнику» книжечка «Терновий вогонь»,  де було 11 сонетів.

1998 року за кошти Леоніда Куракіна, за його редакцією у Краснограді Харківської області видана була книжка «Наодинці з Богом» під грифом броварського видавництва «Українська ідея». Туди увійшло 49 сонетів.

У тих трьох книжках розділ сонетів називався «Двострунне грало», як зветься і ця книжечка, де друкуються усі мої сонети, написані на сьогоднішній день – 159 ззаґратних та 6 до репресії і 5 після.

Подані вони у хронологічному порядку. Усі пронумеровані. У дужках – той номер, який стоїть над ними у ззаґратних зошитах.

Правок я майже не робив, бо під час написання, як правило, шліфував кожен твір досконало, до кінця, і тільки після цього переписував до зошита.

Даємо в тексті також кілька фотокопій із ззаґратних зошитів.

 

Автор

11 жовтня 2001 р.

 

1

(90)

 

Сьогодні знов не спав я уночі,

дививсь на тебе. Подумки, звичайно.

Ловив твій порух, лагідний і файний,

і що згадав? Не взнаєш ніпочім.

 

Світанок той. Піднісши вгору чайник,

ти п’єш із носика. На голому плечі

краплина сонця грає і блищить,

я руку простягнув і мовив: Дай-но!

 

Ти сміхом прискаєш без видимих

                                                             причин,

вода із вуст випорскує фонтаном,

і падає-стікає по плечі.

 

Той ранок мені мариться буквально,

як марились удень і уночі

земля – Маланці, Волику – гуральня.

 

5.03.1972

 

2 

(102)

 

Доба тісна. Людині тісно в ній,

заскоро обертається планета,

не встигнеш розігнатися для лету

аж гульк – уже спускає крила ніч.

 

Коли творить? Коли писать сонети?

Збирать машини? Вичищати гній?

Дороги прокладати у багні

і електронні розкривать секрети?

 

Летить доба на змиленім коні,

пересіда хапливо на ракету,

десь відстають зістарілі пісні

десь падають загублені поети,

 

немов баласт, що заважає лету,

немов юнацькі мрії запальні.

 

8.03.1972

 

3

(109)

 

Така охайна дівчина була.

Моторна, чемна, радісна, привітна.

А ось, ти бачся, не таланить бідним:

негідника всесвітнього знайшла –

 

таке вже непотрібне і посліднє!

Гуньковий син, з цього ж таки села.

Такого Бог на гибель посила

лиш за гріхи, як от чуму чи злидні.

 

І як вона стояти з ним могла

та говорити з дурнем несусвітним?

Хоч, кажуть, що полюбиш і «козла»…

 

Так побивалися батьки її та рідні!

А мати ще не встала, як злягла,

коли дочку її ховали бідну.

 

10.03.1972

4 

(116)

 

Звідколи світ, звідтоді і брехня,

пролазить в правду, проповзає гадом,

витворює усякі клоунади,

щоб віритись за ночі і за дня.

 

Звідколи світ, звідтоді також правда

незрушна і могутня, як броня,

брехню підступну душить і спиня,

але не гідна знищити браваду

 

брехні отої. Тупо, мов свиня,

і самовпевнено, де передом, де задом

вона собою правду витісня,

підкопуючись хитро до упаду.

 

Звідколи світ, звідтоді і брехня

стоїть на рівних задом проти правди.

 

11.03.1972

 

 

5

(118)

 

Не штука зримувать слова,

надать ритмічности віршеві,

крім цього вимагає ще він

чуття і думки, щоб впливать.

 

Той вірш вважається взірцевим,

що перешкоди прорива:

якщо не прийме голова,

ввійде крізь клапани серцеві.

 

Чуття і думка у віршеві

укупі створюють дива,

натхненням сплавлені вогневим.

 

Хто ж двоєдиність розрива,

той необачно шкодить невід –

і риба в дірку виплива.

 

12.03.1972

 

6 

(119)

Бенвенуто Челліні

 

Бува таке поєднання зірок,

що ти ідеш по вулиці спокійно,

чи сміючись, чи думаючи мрійно,

і раптом зверху падає шматок

 

хтозна звідкіль одламаний цеглини,

летить донизу, ти ще робиш крок –

і трощиться життєвіша з кісток!

І хтось зітхає: «А була людина».

 

Бува таке поєднання зірок,

коли в якімсь душевнім потрясінні

зриваєш банк за банком без морок,

дивуючись подібному везінню.

 

Чи вродишся у парі сорочок,

чи маєш вміння й вдатливість Челліні.

 

12.03.1972

 

7 

(126)

 

Не зачепи оту струну в душі,

Котра мовчить, натягнута до болю,

як дріт електропередач на полі,

як пилорами зубрені ножі.

 

Не зачіпай, не випробовуй долі,

бо може суд не хотячи звершить.

Вона з перенапруги аж дрижить,

торкнеш і лусне, як стручок квасолі.

 

Не перейди доступної межі,

хай відпочину досхочу і вволю.

Мелодія прихована лежить,

і не тобі її здобуть на волю.

 

До інших рук я думаю дожить,

вони зіграють. Твоїм не дозволю.

 

15.03.1972

 

 

8 

(165)

 

Є своєрідна магія числа,

хвилююча, захоплююча, сильна.

Якщо її досліджувати пильно,

знайдеш таємну грань добра і зла,

 

Вона від нас приховуватись схильна,

та людський розум ризикує вплав

і з кожним сильним помахом весла

врізається у лави чисел щільні.

 

Іудаїзм, будизм або іслам

могли оперувати ними вільно,

і астрологія зродилась і зросла

на їхньому тлумаченні довільнім.

 

Прийми ж число, як Всесвіту посла,

воно в усьому точне й непомильне.

 

31.03.1972

 

9 

(167)

Грицю Гірчаку

 

Очунюєм, як мрець із небуття.

Свідомість проясняється помалу.

Минулого ще майже не згадали

не втямили ще, хто ми, до пуття.

 

Лиш народились? Чи лише поспали?

Таке здихляче в нас серцебиття –

не до звитяг – було б лише життя.

Безсилі жили: кров не доступала.

 

Буксуємо, як з місця потяг.

У змоклу землю загрузають шпали.

Зніяковіло здригується стяг:

йому вітрів зустрічних збракувало.

 

Повз нас шалено в далеч цокотять

чужі состави… Що ж ми так відстали?

 

31.03.1972

10

(173)

 

Мене страшить наступний аркуш

                                                      чистий,

бо ж так цнотливо-радісно чека,

коли моя відважиться рука

і вірш наниже, мов разок намиста;

 

бо я ніяк не можу відшукать

джерело віршів,  котре б’є вогнисто,

з якого нині, завтра, чи колись там

тече й тектиме ця ріка п’янка.

 

Але – п’янію. Учиняю тісто,

І вже рядок лаштую до рядка,

додаючи то почуття, то хисту,

 

та дрібку віри в те, що виника

сучасний вірш за формою і змістом

і з силою, принаймні, як в бика.

 

1.04.1972

 

 

11

(187)

Невже ті голоси несміливі, слабкії

Квиління немовлят –
належать справді вам?

Л. Українка «До товаришів», 1895 р.

 

Писання – це розслаблення душі,

Розм’якшення характеру і волі,

себевіддання розпачу і болю;

настромлення на зубрені ножі;

 

це – натирання в свіжі рани солі,

плекання і подразнення парші,

блукання манівцями без стежин,

і дефіляда вдень по місту голим;

 

прокляття тільки мріять – не вершить,

бажання верху – плазування долі,

це скоблення душевної іржі,

це слабосилі підвивання кволі

 

дистрофіка, приреченого жить

у нашій хаті і на нашім полі.

 

4.04.1972

 

12

(236)

 

Зима мина. Озимина

новим життям зазеленіла,

зеленим килимом покрила,

граки гуляють по ланах.

 

Грачихи прочищають крила

і горла. Пісня їх луна

якась уривчата, сумна,

як вид козацької могили,

 

що у степу стоїть одна,

кругом об’орана, похила,

немов оголена спина,

яку шпіцрутени побили…

 

Але – росте озимина

і криє-гоїть рани-схили!

 

14.04.1972

 

 

13

(1508)

 

Табун коней гуля на волі,

він не підвладний чабанам,

тут кнут ніколи не луна,

губам не знать гнузди і болю.

 

Але пора добра мина,

приходить час, мов присуд долі,

і люди в себе із приколу

спускають диво-скакуна.

 

Мов вихор в’ється він по полю,

за ним еліта табуна –

і вже нема його сваволі,

в загоні замкнута вона!

 

В цім скакуна – заглавна доля,

його заслуга і… вина.

 

18.04.1972

 

14

(289)

Халдору Лакснесу

 

Як Гудб’яртур1 в пургу і заметіль,

нагадуючи велетнів святих,

зумів до лося ззаду підійти,

за роги ухопити і скрутить,

а потім охляп сісти і летіть,

летіть, не розбираючи путі,

назустріч нерозгаданій меті, –

лиш вітер у вухах його свистів, –

 

отак живеш, Ісландіє, і ти

на острові півдикім і пустім,

як древній вікінг в мужності крутій

з віків нестримно у віки летиш.

 

Твоя надія в людях у простих.

І вікінгах, що грають в людях тих.

 

20.04.1972

 

Гудб’яртур – герой роману Х. Лакснеса «Самостійні люди»

15

(295)

 

Купаюсь в захаращеній ріці,

а як змивати наслідки купання –

зростанням глибини самокопання

чи зниженням самопродажних цін?

 

Моя не перша спроба й не остання,

душа під душем в зведеній руці —

отак стоять під церквою старці,

і з покаянням просять подаяння.

 

Душе моя, гайда-но до кравців!

Он марево зника самозаклання,

вже пагінці холонуть в холодці,

 

А молодці із мавп’ячим кривлянням,

усі – від кабанців і до борців,

вже аплодують тв ´оїм намаганням.

 

20.04.1972

16 

(304)

 

Люблю зародження вірш 'а:

якесь слівце в сильце трапляє,

чи думка думку упіймає,

чи настрій слід лункий лиша.

 

Це, ніби подих вітру в гаї,

душевний спокій поруша,

і прокидається душа,

і сили всі свої збирає,

 

як ніби хоче відкоша

чужинцю дати. Так, буває,

перлину скойка виверша

з піщини, що у ню трапляє.

 

Люблю дивитись, як зростає

перлинка нового вірша.

 

21.04.1972

 

17

(310)

 

Англійці мали всенький білий світ,

на землях і морях владарювали

і ніби війська завжди вистачало

й злочинців, щоб індійців обсадить.

 

Здається, й мову їх за рідну мали –

півсвіту нею стало говорить.

На Лондоні зійшовся клином світ,

а от диви-споруда захиталась,

 

врізнобіч потягнувся кожен рід,

імперія хиталась і – упала!

 

Та як раніш, невшкоджене стоїть

англійське слово, котре гартували

Шекспіри й Мільтони не на десяток літ,

бо слова дух твердіший од металу.

 

22.04.1972

 

18

(456)

Розслаблення

(вправа йогів)

 

У жилах кров тужавіє й холоне,

вже не кипить – повзе, немов раба.

Рипить і хляпає мого життя гарба,

батіг обвис, не опояше коней.

 

Спокійно, серце! То не є ганьба,

то просто узаконені кордони.

Коли я сплю, коли я дуже сонний,

признайся, ти калатаєш хіба?

 

Я так стомився. На вустах солоне –

піт? сльози? кров?  Солоне на губах.

Розм’якніть, м’язи, з п’яток до долоней,

стань, душенько, німа, глуха й сліпа.

 

Бо вже невинна самооборона

сприймається чомусь, як боротьба.

 

10.06.1972

 

19

(480)

 

Не знає мати, де могила

в Європі згубленого сина, –

тож ні куща, ні деревини

у головах не посадила.

 

На ті місця, на ті стежини,

де свого хлопчика водила,

іде вона, сумна й похила,

ворушить вітер їй сивини…

 

Отут упав, там личко вмила,

отут за руку взяв дівчину,

а там до війська проводила…

 

І їй здається, син не згинув –

десь проводжа додому милу.

І ось надійде за хвилину.

 

12.06.1972

 

 

20

(501)

 

Кімната сміху. Дзеркала криві…

Дивлюсь у вас – і в горлі аж судомить:

як схожі ви на деяких знайомих,

до неможливости  спотворивши мій вид!

 

Там – я, мов діжка, там – тонкий, мов

                                                              промінь,

там – я без ніг, а там – без голови:

ви неспроможні сутність уловить

у свому віддзеркаленні кривому.

 

Мої зображення, що подаєте ви…

Як показать їх маляру якому

і попросить звести їх ув одному –

який би жах він світові явив!

 

Я був би схожий точно так на ньому,

як схожий в вас, наклепники криві!

 

14.06.1972

 

21

(508)

 

Ми дивимось у дзеркала криві,

сміємось відображенню смішному:

де упізнати в дзеркалі кривому

мій білий вус, чи милий носик твій.

 

Подібність ледь намічена у ньому…

І раптом думка стала в голові:

ми – дзеркала криві, лише живі,

ми ті, хто судить інших в світі цьому,

 

бо ж не вдавалось ні людей, ні світ

правдиво віддзеркалити нікому –

фантазії, балачки, поговір…

 

Ходімо звідси кращенько додому!

Лиш ти чужим зображенням не вір,

а віддзеркаль мене в собі по-свому.

 

14.06.1972

 

22

(584)

 

Ну, от скажіть, сусіде, що не так?

Не думайте, я небагато випив…

Та суку ту ладен я зараз вбити

чи хоч би дать понюхати кулак.

 

Трималася ж, як офіцерська гнида,

моїх погонів. Приндилася так…

Комусь давала. То я знаю. Так!

Тепер уже нема того корита:

 

муж без погонів, слюсар та бідак,

у куфайчині – вже не має виду…

На ній на стерві пудри-шмудри, лак…

Ще од війни осталось стільки лах…

 

І їй зі мною сором в місто вийти.

Покинула… Ходім, хильнем, сусіде.

 

23.06.1972 

 

 

23

(585)

 

Шумів, шумів… Синка учора бив.

Таки здорова вигналась дубина.

То ж я ледь-ледь його не придушив –

на батька вже хапався за поліно!

 

Та… напосівсь, щоб я його ділив,

бо в нього, бачиш, є уже дружина,

а коло мене, бач, він мовби на колінах.

Хазяїном, ти бачиш, стать хотів!

 

А щоб ти був маленьким смерть

                                                           зустрінув!

А щоб ти був підлітком околів!

Землі в самого лиш на домовину –

а тут йому вділи! Гач, запанів…

 

Що кажете? Невістка? Ні, в долині

була вона, коли я теє…бив…

 

23.06.1972

 

24

(641)

 

Запізнених потенцій череда,

приречена звіддавна до заглади,

заходь сюди, в оцей загін парадом,

звідкіль біда призивно вигляда.

 

Ні, це – не склеп, а це іще не ляда.

То – ваше житло, вас воно віта,

потенції! Вам довго бути там.

Ну гей же, гей! Влаштовуватись гайда.

 

Ані ходить, ні плавать, ні літать –

до лави прирости навіки задом!

З потенції – дистрофіками стать!

То в замір задивитись, то у задум,

 

як ніби в дзеркальце, де годі вже

                                                             пізнать

цей дикий гай, що був недавно садом.

 

29.06.1972

 

25

(706)

 

У вічність догоряє лист

зміст попелом порошиться по полю,

лиш німо зіпають, згоряючи, глаголи,

згоряє міст, чи не останній міст…

 

Хіба таки не вернемось ніколи?

Довіку шлях? І дощ? Довіку гість?

Довіку безпритульний, наче вість,

і голий, наче перекотиполе?

 

Згоряє лист. Вогонь жадібно їсть

тобою надбане і визбиране, доле.

Чорніє гнів і попеліє зміст,

лишається, поширюючись, коло.

 

Ти відчуваєш, як надходить піст,

вогонь згасає, підступає холод.

 

5.07.1972

 

26

(728)

 

Цей човен плине без вітрил і весел

керуючись законами тяжіння,

котрі, звичайно, не до зрозуміння,

започатковані до Будди і Зевеса.

 

Сідаю в човен… весняне двигтіння

говорить, що ріка від криги скресла.

Ми пливемо. Мій човен річку креслить,

як в хмарнім небі ополонка синя.

 

Моя рушійко, пречудова весно,

мої надії, сумніви, боління

несеш на крилах зоряно-небесних…

 

Мій човен плине в морі по коліна,

а слід, прокреслений долиною, не

                                                            щезне,

як не щеза коханню поклоніння.

 

6.07.1972

 

27

(730)

 

Щосна пишу собі листа.

До крові нігті покусаю,

до болю аркуш почеркаю –

і все не те, не так, не так!

 

А може просто я не знаю,

як написати, як спитать,

боюсь, що зайва прямота

мене, бадьорого, зламає?

 

Щосна пишу зі сну листа

собі самому. Вдень чекаю,

Всіх листонош перепитав –

немає, кажуть, і немає.

 

В собі самому  – от біда! –

Комунікабельність кульгає.

 

6.07.1972

 

28

(734)

 

Варити борщ – це теж творити.

Для цього треба мати хист,

щоби їстивним вийшов зміст,

у відповідну форму влитий.

  -->

 
 


логотип© alb-budjak