Олекса Різниченко - видатний сучасний український поет, письменик, громадський дiяч та правозахисник, Почесний член АЛБ "Буджак"

http://uk.wikipedia.org/wiki/Різників_Олексій_Сергійович

 
Поэт и правозащитник Алексей Резниченко (Резников) родился 24 февраля 1937 года в г. Єнакієвому, Донбасс. в 1948 году семья, спасаясь от голода, переехала в г. Первомайска Николаевской области. в 1968 году Алексей окончил филологический факультет Одесского университета. Дважды репрессирован: в 1959-1961 и 1971-1977 годах. Отбыл в лагерях 7 лет. в 1991 году реабилитирован по обоим делам. в 1990 году, опубликовав сборник стихов "Озон" (Одесса: Маяк), был принят в Союз писателей Украины.

Издал также сборники поэзии "Терновый огонь" (1993), "Наедине с Богом" (1998), "Луч из Одессы: Поэма о Нину Пеструю" (2000), "Двострунне играло: Сонеты" (2002), "Илейко, из Бога турейко: Эпическая поэма" (2004), "Оккупация: Поэмы" (2005), "Смех на крюке" (2005), "Бран: Мистерия" (Одесса, 2006); книги прозы "Из людей" (2000); языковедческие исследования "Наследие тысячелетий. Чем украинский язык богаче другие" (Одесса: 2001; переиздание, Харьков: Просвещение, 2003), "Одноримки" (Украинские омонимы - через авторские стихи, 2002), "Складівниця украинского языка" (2003), "Еда 33-го: Словарь голодомора" (2003); документальную публицистику.

Лауреат премий им. П. Тычины, им. К. Паустовского, "Твои имена, Одесо - 2001", им. Тараса Мельничука. С 1996 года живет в Одессе, работает руководителем литературной студии "Гарт".
 

 

Олекса Різниченко - Гумореска "Стегна Обами"  - виконує автор



Олекса Різниченко - Гумореска "Русалка" - виконує автор.



Олекса Резниченко - про Миколу Вiнграновського

 

1960 року, 12 червня / написане у концтоборі:


 ***

Лапате листя клену
схилилося до мене,
я кленом цим зеленим
вквітчав свою постіль.
В цей тихий вечір синій
я знов до тебе лину,
далека Україно,
і знов молю - ПРОСТИ!

Прости, моя кохана,
страднице безталанна,
вовіки нездоланна,
дорожча за життя,
що я не знав про тебе
що я не чув про Тебе,
не бачив те, що треба,
за купою сміття. 

Тепер я бачу, ненько,
твої хати біленькі
твої річки бистренькі,
степи твої й поля,
козацькії жупани,
сміливі отамани,
твої відкриті рани,
страдалице моя...

А я співав про квіти,
про сум душі своєї,
і мову, рідну мову
вже починав втрачать!
Дозволь же над тобою,
над долею твоєю
оновленому серцю,
коханая, ридать.
 
А чи треба ридати? Чи щось інше

 необхідно робити?
Такі питання, сміючись і

 дещо кепкуючи з мене,

почали ставити мені мої

нові товариші по неволі.

 

12 червня 1960р.

Олекса Різниченко