Мої односельчани
Нова Царичанка — село мого дитинства i юностi. Батько мiй, корiнний житель села. Українець. Матуся — бiлоруска. Вони одружилися, коли тато служив в Бiлорусiї. Там в 1947 роцi в с. Гривень народилася я, і ми переїхали в Нову Царичанку вже пiсля голодомору, в 1950 роцi, коли народився мiй брат Михайло. Моя родина iнтернащональна. Дiдусь Карпо — українець, бабуся Уфтинiя — молдованка, дiдусь Iван — бiлорус, бабуся Юзефа — полька (католичка). Батько закiнчив 4 класи румунської школи, вiльно розмовляв молдавською мовою з односельцями, а вдома ми спiлкувалися тiльки украiнською.
Саме мова умовно роздiлила наше село на двi частини. Пiвнiчна частина села — молдавською називалась, а пiвденна — украiнською Але живуть i нинi всi односельчани дружно. В тi далекi 40-60 роки вони разом працювали дружно на ланах села, навчали в школi дiтей своiх, розвивали культуру i пiдтримували свої традицiї, якi переплiталися і доповнювали своїм змiстом, чи окремими елементами або назвами і ту, і ту нацiональнiсть, iх звичаї.
Мальовничi береги неглибокої тогочасної рiчки Капланки зi старими похилими над рiчкою вербами, окремими кущами верболозу, розливами з дрiбною та високою осокою по пояс, приваблювали нас в дитинствi.
Частина такого краєвиду розташована була мiж Новою Царичанкою i с. Над’ярним Саратського району по обидва боки рiчки Капланки . Тут, ближче до села, на площах, де рiчка не дуже розливалася, селяни вирощували овочi, виноград, а на заплавах косили трави на сiно для худоби. Отже, весь цей краєвид i називався градиною, (по-молдавськи грэдине де легуме), огородом. Нинi там вирощують овочi корейці, але ця назна вже не iснує. Змiнився i краєвид: частину площi займає штучне водосховище — ставок.
Зi звичаїв 50-60 рокiв памятаю окремi елементи весiлля.
На-приклад, крiм молодих, дружок, бояринi, старостiв були ще нанашул і нанашка (це за молдавським звичасм).
Основний атрибут весiлля — гiльце, величенька, близько метра, увiнчана паперовими квiтами, цукерками гiлка туї, встромлена в велику паляницю, супроводжувалась вигуками та регативними весiлькими пiсеньками на молдавськiй мовi. З гiльцем боярини Тэдили запрошувати гостей молодого. А коли молодi сидiли за столом, гiльце стояло перед молодими поряд з весiльними свiчками.
Найулюбленiшим танцем на весiллi в тi роки був танець «Голубаш». Танцюючi ствали в коло і пiд звуки молдавської мелодii приставними кроками рухалися в коло та з кола.
В серединi ж кола з носовою хусточкою в руках танцювали хлопець дiвчина. Коли ведучий молдавсьлою мовою спiвав: «Фойз верде бусуйок, домнишора, трэш ла лог кавалеруй сэрэмие се ляга пе чина штие», дiвчина передавала хусточку хлопцевi i ставала до кола, а хлопець пританцьовуючи, обирав собi iншу. Танець продовжувався.
Цiкавим був i викуп молодої, обряд кiнцевки весiлля, коли грузили придане молодої— дзестрі (молдавське).
Мое дитинство i юнiсть проходили мiж однокласникiв і подруг в яких батьки i вони спiлкувалися вдома на молдавській мовi. Оскільки я щодня була серед них, то теж чимало навчилася у них. Але я бiльше розумiла, ніж розмовляла. Цим i завдячую своїм подругам Гоцонозi Людмилі (нинi живе в м. Бендери), Нахабi Евгенiї, Могорян Марii.
На жаль все змінилось. Пішли з життя корiнні жителі, як українці, так i молдовани. Молдавською мовою розмовляє рiдко хто. Немає i елементів тих звичаїв.
Та коли я чую молдавську мову чи пiсню, то на очi навертаються сльози. Певно, правду кажуть: «Кров людська - не водиця».
Десь домiшок бабусиної молдавської кровi є в менi, що i викликає в менi таку непевну реакцію, i так бентежить мою душу.
Віслана Чуйко
30.08.2012р.
